Барвисте Закарпаття (польові нотатки етнолога)

Місцева кераміка. Етнографічний шкільний музей в с.Хижа. Фото автора

У 2012 та 2014 роках ми мали змогу (з колегою, старшим науковим співробітником Українського етнологічного центру Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології імені Максима Рильського НАНУ Інною Щербак) здійснити кілька етнологічних експедицій у низовинні райони Закарпаття (так і хочеться сказати «сонячного Закарпаття» - таке збаналізоване словосполучення, але воно абсолютно відповідає реальності: навіть потрапивши в листопаді, вдалося піймати кілька ласкавих сонячних днів). Край неймовірно красивий, багатий на традиції, народ живе працелюбний, життєрадісний, барвистий в етнічному відношенні, одним словом, мрія для етнолога. Хочу зазначити, що досить велику кількість сіл Виноградівського, Берегівського та Іршавського районів нам вдалося об’їхати і завдяки фінансовій допомозі (що поробиш, якщо наша держава не в стані зараз фінансувати наукові виїзди етнологів!) народного депутата минулого скликання Івана Бушка та організаційній допомозі голови ради директорів середніх шкіл Виноградівського району Марії Комаромі.

Перше враження – барвистість у мовному відношенні: звучить місцева говірка української мови, пересипана діалектизмами, угорська (також у народнорозмовному варіанті), можна почути й російську (варіант російська як іноземна, адже в деяких угорських селах – а їх у Виноградівському та особливо в Берегівському районах немало – мешканці українською не володіли, тому доводилося послуговуватися ламаною російською, яку ті за радянських часів якось-то вивчали у школі, бо української в угорськомовних школах в навчальні плани не ставили). Стосовно закарпатських угорців, то збереглися дві тенденції: з одного боку, певний ізоляціонізм серед тих (слава Богу, їх не багато), хто має намір виїздити до Угорщини чи, принаймні, висилати туди своїх дітей, з іншого, – розуміння, що жити в Україні і не знати державної мови, значить добровільно зашорити себе і обмежити в доступі до здобуття вищої освіти, можливості заробітків (а це для Закарпаття дуже актуально) поза межами області в інших регіонах країни, про що нам розповідали респонденти. 

Реформатська церква у с.Велика Паладь Виноградівського р-ну Закарпатської області. Фото автора

Що приємно вражає у побуті закарпатців низовинних районів – це активна самозайнятість. Звичайно, є немало людей, які не в стані заробити собі на достойне життя, проте мешканці активно розвивають тепличні господарства, вирощуючи різноманітні овочі (які потім везуть на продаж як по Україні, так і за її межі), фрукти, займаються виноградарством, виноробством. Колись, за радянських часів, кожен радгосп, колгосп мав свої виноробські цехи, згодом це занепало, коли почалася антиалкогольна кампанія за генерального секретарства М.Горбачова, але є немало підприємливих людей, які взялися відроджувати традиційний промисел, завозячи й культивуючи сорти винограду, яких тут раніше не знали.

Зберігається на Закарпатті культ красивого, добротного житла. Здається, селяни одне перед одним змагаються, хто барвистіше прикрасить своє житло, в кого з вікон, балкончиків звисатиме більше квітів. За словами однієї з респонденток, «ми вже побували за кордоном, побачили, як там, і нам також хочеться, щоб у нас було не гірше». Вхід до кожного двору відкривається «логушем» – металевим каркасом, по якому в’ється виноградна лоза: і від пекучого сонця рятує, створюючи затінок, а восени на вино ягоди використовують».

Низовинні райони не раз страждали від повеней, які наносили величезних збитків, проте відбудовувалися. Місцеві мешканці розповідали нам, що досі із вдячністю згадують президентство Кучми, коли останній в час страшної повені не посоромився попросити допомоги в світу, і той відгукнувся: збиралися кошти на відбудову житла постраждалих, школи (одна з них, наприклад, у селі Теково збудована на кошти Швейцарського фонду), культові споруди. До речі, цікава прикмета сіл Виноградівщини: в кожному селі по 2-3 церкви. Є греко-католицькі, протестантські (реформатські), католицькі, православні, залежно від національного складу населення. Угорці частіше є паствою католицького, протестантського, рідше греко-католицького храму, українці віддають перевагу греко-католицькій, православній церкві. Усього зареєстровано 24 конфесії і напрямки. Слід зазначити, що спостерігається цілком мирне співіснування такої кількості конфесій, представники кількох можуть бути і в одній сім’ї. 

Фрагмент експозиції шкільного етнографічного музею с.Хижа Виноградівського р-ну

Незважаючи на близькість до Євросоюзу, адже поряд Угорщина, Румунія (слід ще й уважно дивитися на мобільний телефон, бо підключаються закордонні мобільні оператори, вітаючи нас у своїх країнах і стягаючи купу грошей з рахунку), місцеве населення все ж трепетно ставиться до рідних традицій. Які чудові шкільні музеї народної творчості нам довелося побачити! Особливо в селах Велика Копаня, Хижа та багатьох інших. У с.Пийтерфолво (за радянських часів, як згадують місцеві мешканці, воно входило до колгоспу-мільйонера) функціонують картинна галерея (у приміщенні колишнього панського будинку-палаці Дьордів) з багатою колекцією живопису закарпатських художників та симпатичний компактний музей-скансен, який репрезентує зразки місцевої традиційної архітектури.

Дуже гарне враження справило і село Велика Копаня. Я вже згадувала про чудовий етнографічний музей, створений силами учителів та учнів школи, окрім того село ще й славиться двійнятами: тут народжується найбільше двійнят на всю Україну, у місцевій школі з гордістю показують стенд з фотографіями учнів-близнюків, які навчаються чи раніше навчалися тут. А все завдяки чудодійній воді джерела Чоргів, як стверджують місцеві жителі, називаючи своє село українською столицею близнюків. 

Багато є в Закарпатті чудових куточків, цікаві, працелюбні люди тут живуть. Однак, звісно, багато тут і проблем, як спільних для всієї України, так і специфічних. Одна з них – т.зв. русинство. Звісно, розмовляючи з людьми, які проживають у місцевості з барвистою етнічною палітрою, не могла не запитувати, ким вони себе вважають за національністю. В українських селах відповідали: «ми українці» (це молодь), «ми русини, але ми – українці», – стверджували представники старшої генерації. Слід зазначити, що питанням русинства не можна легковажити. Як показують інтерв’ю, серед простого люду (маю на увазі не за освітнім цензом, а політично не заангажованих) русинська самоідентифікація дорівнює українській. І це не дивно: коли Закарпаття було відірване Угорщиною від Руси-України, автоетноніму «українець» просто не існувало.

Наукові співробітники ІМФЕ ім.М.Т.Рильського НАН України у Виноградові

Отже закарпатські українці, незважаючи на політичні та економічні утиски, протягом близько 800 років, зберегли свою національну ідентичність, а сьогоднішні розмови про русинство носять більше кабінетний характер, хоча легковажити цієї проблеми аж ніяк не можна, оскільки навколо неї розкручуються зацікавленими людьми різноманітні політичні спекуляції, які можуть мати далекосяжний приціл.

Та Закарпаття, незважаючи ні на що, залишається надзвичайно привабливим краєм: з одного боку – модерне із сучасним будівництвом і новими сільськогосподарськими технологіями, з іншого, – регіоном, який зберігає свої давні традиції, вносячи новації сьогодення, добре працюючи, але й уміючи гарно розважитись на багаточисельних фестивалях, присвяченим як святам традиційного календаря, так і фестивалям вина і виноробства, різних типових для цієї місцевості страв, наприклад, боґрача. Не знаєте, що це таке? Приїздіть і набирайтеся нових вражень!  

кандидат історичних наук