«Благослови, мати, віночок зачинати»

Вінкоплетини

Вінок – один із основних атрибутів весілля. Як і решта предметів у формі кола (обручка, калач, коровай), він був символом невинності молодої.

Разом із християнською традицією весільний вінок увійшов до ритуалу церковного вінчання. Водночас шлюбна символіка вінка була віддавна присутня і в народних звичаях: у дівочих ворожіннях з вінками на Купала, любовній магії, звичаї вручення дівчині вінка під час сватання. Втім, найбільш розповсюдженим був і залишається весільний вінок нареченої – ознака дівоцтва, тісно пов’язана з аналогічним значенням дівочої коси.

Читайте також: Перша шлюбна ніч по-українськи

Обряд плетення вінків припадав переважно на передвесільні дні, найчастіше – на ранок суботи. Для їх виготовлення традиційно заготовлювали барвінок, а часом додатково ще м’яту і руту. Попри розповсюджене у наш час уявлення, насправді для виготовлення вінків використовували листя барвінку, а не його цвіт.

Зібраний барвінок для вінкоплини

У бойків збирання барвінку було окремою церемонією, оскільки саме з неї розпочинався весь весільний обряд. Цей ритуал не втратив свого архаїчного змісту й на сучасному бойківському весіллі: «У нас так, у нашім селі. У п’ятницю, ну, так до обіда, іде мама із молодоу чи з молодим, і там же ті дружки чи дружби – як хлопці, то хлопці, як дівчина, то дівчата – ідут там в кого є барвінок. Може в себе є в городі, може в сусіда. Ідуть, ще буває, шо і музику візьмут, іде із ними. Іде мама, бере хліб, хустку, горілку. Ідут туда, де барвінок, жнут. Берут серп, мама жне барвінок. Зжинає раз, другий раз і третій раз, тако у жменьку відкладає на вінок для молодої. Тоді жнут другий, і вже з того другого барвінку в’ють вінці – ну, як дівчата, то дівчатам, дружкам, а як хлопці, то дружбам вінки роблять, букети такі роблят із барвінку. Там нажнут … У нас такий звичай, як іде хтось по дорозі, а на городі жнут барвінок, вони кличут у город і там їх угощают. Угощают їх і тоді йдуть до хати, там ще музика грає. Там ще молода танцює на тім барвінку, такі всякі там. Прямо на тім городі, прямо на тім барвінку. Ото нажали і приходять додому…» (с. Ясени́ця Ту́рківського району Львівської області у 2011 р).

У Рожнятівському районі Івано-Франківської області (східна Бойківщина) весілля також починалося з урочистого обряду зрізання («різання», «зарізання») барвінку, який відбувався за день до одруження. Молода з музиками, дружками, «шутківливими» свахами та з маленьким хлопчиком, переважно братом, йшла до лісу. Зрізали барвінок обов’язково вранці, до полудня. Чоловіки по барвінок не ходили. Перед виходом з дому молода просила благословення у батьків. Одна із свах на червоній крайці несла кошик. У нього мати молодої клала персні – «аби молоді жили у мирі», хліб, ніж – щоб «відтинав всяку нечисть», мед – щоб «солодко жилося молодим». 

Весільний колач

Також несли замкнену «колодку» (навісний замок), перев’язану червоною стрічкою («сльонжкою», «слічкою», «стьожкою») – щоб народжувалися «гарні діти». Крім цього, за бажанням молодих, у «колодку» втикали 2–3 гілки барвінку, щоби впродовж двох чи трьох років спільного життя не було дітей, аби трохи «стати на ноги». Йдучи дорогою, свахи «ладкали» (співали весільні пісні – «ладки») і просили благословення почати роботу. Зрізав барвінок брат молодої. Він брав три пелюстки, перев’язував їх білою вовняною ниткою – «аби в сестри були білі, файні діти». Зрізавши, клав до кошика. Дівчата і свахи під час цього дійства співали коломийки. Коли барвінку було досить, місце, де його зрізали, обов’язково поливали медом, клали кусень хліба або посипали пшеницею, грошима («аби багаті були молоді, аби мали хліб, аби мали гроші»). Це називалося «ставити плату». Далі всі пили «горівку» (горілку), а молода з дружкою «затанцьовували» барвінок – тричі танцювали коломийку.

Читайте також: Як українці вибирали наречених?

Сучасні гуцули також дотримуються обов’язкових правил, пов’язаних із виготовленням весільного вінка. Зокрема, на території Верховинського району Івано-Франківської області і досі зберігається інститут «убиральниць» – щасливих у шлюбі жінок, які не тільки одягали та зачісували молоду, а й виготовляли для неї власноруч до сходу сонця весільний «віночок». Причому, виконувати цей ритуал можна було лише натщесерце. Вінок дозволялося шити або в понеділок, або в четвер. Напередодні дівчата-«дружки» збирали «барвєнок» і зносили до хати «убиральниці». Перш ніж розпочати роботу, жінка клала на стіл «колач» і втикала в нього зовсім нову голку. Основу «віночка» можна було робити тільки з червоного сукна, зшитого червоною ниткою. За свідченням «убиральниці» Василини Іванівни Яцковської із с. Устерки Верховинського району Івано-Франківської області, в їхньому селі стався такий випадок: одна майстриня використала для весільного вінка тканину чорного кольору, і наречена досить швидко овдовіла.

Традиційний весільний вінок (Верховинський р-н)

Вважалося, що «віночок» слід шити однією суцільною ниткою без «ґудзів» (вузликів), щоб життя молодят було гладким, без сварок і негараздів. Оскільки раніше не існувало клею, «позлі́тки» (мішуру) на сукняну основу «убиральниця» прикріплювала медом, а з внутрішньої сторони обов’язково ховала зубчик часнику (з метою захисту молодої від нечистої сили) і маленький грошик (на багатство). Ззовні вінок, окрім «позлі́ток», прикрашали барвінком, чим і завершувався процес. «Віночок» «кнєзі» (молодого) відрізнявся від «віночка» «кнігині» (молодої). «Убиральниця» на вінку для парубка робила китиці з дубового листя, яке символізувало чоловічу силу молодого.

Обидва атрибути – вінок молодої і вінок молодого – після весілля подружжя обов’язково зберігало протягом усього життя як оберіг свого сімейного благополуччя.

кандидат історичних наук