"І весілля в них не було, а ігрища межи селами": витоки українських шлюбних звичаїв

"Ігрища". Мініатюра з Радзивілівського літопису

Інформація про найдавніші форми шлюбу на території сучасної України відома нам передусім з літописів та літературних пам’яток. Зокрема, такі свідчення містяться у «Повісті минулих літ» (ХІ ст.), «Густинському літописі» та «Київському синопсисі» (ХVІ ст.), «Кройніці» Феодосія Софоновича (ХVІІ ст.), «Правді Руській» (ХІ ст.), «Житії Ольги» й «Житії Володимира» (ХVІ ст.), а також в українському обрядовому фольклорі.

Літописець Нестор описав шлюбні звичаї різних стародавніх народів, у тому числі й слов’янських племен – полян, древлян, сіверян, радимичів, в’ятичів та ін. Так, полян літописець зобразив культурними і моральними: «Поляни мали звичай своїх предків тихий, і лагідний, і покірливий, і соромливість до невісток своїх, і до сестер, і до матерів своїх. І невістки до свекрів і діверів своїх велику стидливість виявляють». Мали ці племена й узаконену форму шлюбу – викуп молодої: «І весільний звичай вони мали: не ходив жених по наречену, а приводили її йому ввечері, а вранці приносили те, що за нею дадуть». Тобто Нестор зумисне продемонстрував, що вони вже відмовилися від давнішої форми – умикання (викрадення дівчини хлопцем з метою подальшого одруження).

Культурним полянам літописець протиставив «диких» древлян, які «жили подібно до звірів, і весіль у них не було, і умикали вони дівчат коло води». Трохи детальніше про звичай умикання дізнаємося з розповіді про інші, північні племена: «А радимичі, і в’ятичі, і сіверяни однаковий звичай мали, жили в лісі як всякий звір; і срамослів’я в них при батьках і при невістках було, і весілля в них не було, а ігрища межи селами. І сходились на ігрища, на танці й на всякі бісівські пісні, і тут умикали жінок собі, з якою ото хто умовився. Мали ж вони по дві і по три жони». Як бачимо, шлюб відбувався за взаємною згодою, проте сім’я не була ще остаточно сформована, а отже й стосунки між чоловіками та жінками невнормовані.

Русалії на браслеті з Тверського скарбу

Звичай умикання

Мало відомостей збереглося про те, як саме відбувалося умикання, і що таке «ігрища межи селами». Не виключено, що під ними слід розуміти не що інше як весняно-літні календарні звичаї та обряди, т.зв. «русалії» – хороводи, танки та ігри, особливо купальські, приурочені до літнього сонцестояння.

У «Густинському літописі» згадується про те, що всі, хто хотів одружитися, приносили жертви богу Ладу, щоб з його допомогою шлюб був добрий і любовний. Купальські святкування відбувалися в період з 23 червня аж до жнив. Літописець зафіксував основні елементи обряду, які збереглися до наших днів: сплітання вінків, хороводи навколо вогнища зі співом купальських пісень, спалювання гілки дерева, стрибання через багаття. Здійснювала цей обряд «проста чадь», тобто молодь. Глибинне значення ритуальних дій полягало не лише у заклинанні врожаю, а й у щасливому пошлюбленні молоді. Останнє мало вплинути на родючість землі, адже, за уявленнями того часу, любовні, еротичні стосунки мали велику магічну (репродуктивну) силу та сприяли врожайності. Тож такі оргії відбувались саме напередодні жнив і мали виключно обрядовий характер. Саме тому в календарних обрядах і піснях тісно переплітаються аграрна магія зі шлюбною, звеличуються молоді й жорстоко висміюються старі й неодружені, що, за народними уявленнями, мають деструктивний, згубний вплив на природу.

На т.зв. «обрядовий еротизм» натякає й автор «Київського Синопсису». За його описом, під час купальського свята юнаки й дівчата, взявшись за руки, «нечестиво ходять» навколо вогню, і скачуть, і пісні співають, і «чимало інших дійств диявольських на скверних зборищах чинять, про які й писати непристойно», одне з них, на його думку, – гойдання на гойдалках у день Петра і Павла.

Парування молоді яскраво відображено у весняних хороводах та іграх, які добре збереглися і досі функціонують у дитячому фольклорі. В них спостерігаємо два типи умикання: добровільний вибір пари («Король», «Зайчик», «Подоляночка», «Білоданчик»), де парубок (дівчина) видивляється наречену (нареченого) в колі, і насильницьке хапання молодої або відвоювання її в дівочої громади чи змішаного гурту («Воротар» («Володар»), «Царівна», «Гори-дуба», «Котика й Мишки», «Просо», «Мости»). Наприклад, в іграх типу «Воротар» гурт молоді (дівчат) швидко біжить через ворота, які тримають парубки, але остання дівчина не встигає – її затримують і вимагають сказати, кого любить, тощо. 

Т.Шевченко. Сватання. 1844

Ще більш войовничі ігри типу «Просо» – тут шеренги юнаків (або молоді, що уособлюють два вороже настроєних ряди або села) по черзі наступають одна на одну, торгуються, врешті решт намагаючись відірвати дівчину (або кількох дівчат), яка припала до вподоби. Тексти пісень, що супроводжують ці ігри, мають яскраво виражену еротично-шлюбну символіку (орати ниву, сіяти просо, витоптувати кіньми просо, займати коней в полон, ламати мости, розбивати замки і т.п.). Таку ж символіку мають дитячі гуртові ігри, в основі яких – лови дівчат або перетягування двох ключів, під час якого відривають ту чи іншу дівчину. Всі вони відображають різні форми обряду умикання нареченої.

Далеко вглиб віків переносять нас мисливські мотиви, що їх зустрічаємо не лише в дитячих іграх, веснянках, але й у колядках і щедрівках, а особливо в обряді сватання. Наприклад, старости уособлюють мисливців, що натрапили на слід «куниці – красної дівиці», яка сховалась у домі господарів. З обережністю можемо припустити, що «полювання на куницю» і є первісною формою весільного обряду, власне, найдавнішою формою умикання. Хапання (вистежування, лови) дівчини як жаданого звіра, очевидно, сягає ще доби мисливства, доземлеробських часів, тобто значно давніше від аграрних форм (відривання, ламання, витоптування кіньми, про які йшлося вище).

Полювання, як форма умикання дівчини, зокрема, яскраво зображене в українських колядках, основний сюжет яких полягає в тому, що молодець встає до схід сонця, ще й кури не піли, будить своїх братів, запрошуючи в чисте поле «на погуляння, на полювання», щоб ухопити «куну в дереві, дівку в теремі». Отже, поруч із мисливськими іграми це – найдавніший пласт фольклору, значно давніший за веснянки аграрного змісту.

Княжа доба породила й інші звичаї, агресивніші, ніж прості лови, такі, що вимагали більшої організації та додаткових зусиль. Це насамперед відвоювання нареченої, про яке знаходимо відомості і в літописах, і в народній творчості. Приміром, увесь весільний обряд відтворює акт насильного заволодіння нареченою, своєрідний військовий похід за нею. М.Грушевський зазначає, що у ньому маємо доволі виразний образ обряду умикання, початковий етап якого – збір дружини воїнів-співродичів у похід по дівчат, згодом – по якусь одну дівчину, з якою вже змовився один з членів дружини («князь»). Війною «бояри» беруть двір молодої, і їх військова перемога сприймається як еротичне підкорення дівчини. У фольклорі княжої доби здобуття нареченої зображено як взяття міста (города), замку. Відомий сюжет колядки про князя Володимира «Ой там за горою, там за кам’яною», де, здобуваючи Царгород і погрожуючи зруйнувати його дотла, він одержує, як викуп, «панночку царівну». 

Щедрівка "Ой там, за горою"

Ще один залишок обряду умикання – це т.зв. пісні-перекори (передирки, дражнилки) парубків та дівчат, що були неодмінною складовою весняних та купальських свят. Жартівливі, нерідко й дуже дошкульні, з яскраво вираженим еротичним змістом, вони завжди виявляють вороже ставлення до хлопців, – і це наслідок того, що в давнину парубки (молодці), як правило, були представниками чужого роду, що умикання звершували насильно. Тож це не просто суперечка двох громад – дівочої й парубочої, як здається на перший погляд, а протистояння двох родів, можливо, й окремих сіл (адже ігрища відбувались «межи селами», на них сходилась молодь з багатьох населених пунктів). Тому в таких піснях нерідко дістається й дівчатам та парубкам сусідніх вулиць чи сусідніх сіл, а ще – протиставляються «свої» парубки – недбайлиці, чужим, яких закликають прийти, поставити купайлицю і т.п. Дівчата ж сусідніх вулиць чи сіл висміюються як суперниці, хоча в давнину вони не могли бути конкурентками. У пізніші періоди пісні-передирки служили способом «зачепити», «роздражнити» парубків, які у відповідь вдавалися до різних насильницьких актів – хапання та цілування дівчат, обмацування їхніх інтимних місць, – тобто провокували на активні дії, спрямовані на зближення двох статей.

У давнину існували не лише ігри й танці, а й інші форми зближення різних статей, що згодом набули вигляду вечорниць та досвіток, «вулиці», «грища», «колодок», «музики», в яких залишились певні елементи давніх форм парування та шлюбу. Протягом року молодь збиралася разом у спеціальні дні календаря, під відкритим небом чи в хатах, і ці сходини, як запевняє М.Грушевський, мали певною мірою оргіястичний характер. Рудиментами таких громад можна вважати парубоцькі та дівоцькі гурти окремих сіл або окремі вечорниці, як закрите середовище, що існували в ХІХ – ХХ ст. У межах цих інституцій були всі умови для знайомства і зближення молоді, створення подружніх пар.

Залишком «ігрищ межи селами» вчені вважають т.зв. «ярмарки на дівчат», які до початку ХХ ст. збереглися у білорусів (Мінська губ.), українців Молдавії, на Східному Поділлі, але найбільше – в Карпатах, у Долинському і Богородчанському повітах (в м.Перегинську і м.Солотвині). У певні дні (на св.Юрія) на дівочий ярмарок сходилась молодь з усіх навколишніх сіл. Причепурені дівчата стояли вряд, а легіні розглядали їх. Якщо котра сподобається, то він зараз вступає з нею в розмову, розпитуючи, хто вона й звідки, а дійшовши взаємної згоди, засилає старостів. Завдяки цьому могли одружитися юнаки і дівчата з дуже далеких сіл, і такі «контрактові» шлюби вважалися міцними й щасливими.

канд. філолог. наук, старший наук. співробітник відділу української та зарубіжної фольклористики ІМФЕ ім.М.Т.Рильського НАН України