Коли городяни одягли вишиванки?

Драгоманова Ольга Петрівна, Київ, 1867 р.

Сьогодні ми спостерігаємо неабияку популярність українського національного одягу, елементи якого присутні у повсякденному вжитку, офіційному дрес-коді та високій моді.

Відтак важливо з’ясувати, коли народний сільський одяг перейшов в міський культурний простір, як адаптувався та вийшов на новий етап свого розвитку.

Проникнення українського вбрання в життя міської людини розпочалося з другої половини ХІХ ст. під впливом народницького руху, який окрім просвітницьких завдань мав на меті пробудження національної самосвідомості. 

Як відомо, українська національна ідея перебувала під сильним впливом соціалістичних ідей, що провокувало прагнення еліти подолати зовнішні ознаки станової нерівності. Через це українська інтелігенція почала вдягати традиційний одяг, щоб з одного боку продемонструвати ідею соціальної рівності, а з іншого –підкреслити спільне етнічне походження. Таким чином, використання селянського вбрання у місті набуло нового прочитання, а саме – стало виразником української самоідентифікації та продовжує виконувати цю функцію і в наш час.

Процес розвитку українського народного одягу в міських умовах можна розділити на три етапи:

  1. Використання традиційного строю з метою демонстрації української ідентифікації;
  2. Адаптація елементів українського вбрання до загальноприйнятого повсякденного костюма;
  3. Створення нового модного одягу під впливом естетики традиційного костюма.

Слід визначити внутрішні рушійні сили, які керували цим процесом. Як відомо, наприкінці ХІХ ст. загальноприйнятим одягом міського населення був європейський костюм, який візуально позначав ту соціальної дистанцію, що існувала між городянами та селянами. Подолання цієї відстані в умовах поляризованої соціальної структури вимагало часу та вироблення доступної платформи для можливості соціального діалогу навколо української теми. Таким чином, одним із форматів національного зближення представників різних станів стало одягання предметів народного вбрання представниками вищих щаблів суспільства – аристократією, дворянством, прогресивним студентством та інтелігенцією.

Косач-Борисова Ізидора разом з чоловіком Борисовим Юрієм, Київ, знято пізніше 1912 р.

На той час сам факт одягання традиційного строю розцінювався як своєрідна посвята в українство, тому фотографування в народному вбранні вважалося демонстрацією свого національного вибору.

Пропонуємо простежити особливості використання народного одягу серед української інтелігенції на прикладі відомої родини Косачів. Джерельну базу для дослідження цієї теми становлять експонати та фонди Музею видатних діячів української культури, а також ілюстративний альбом з сімейними фотографіями Драгоманових та Косачів, упорядкований Т. Скрипкою.

Зокрема, на фотографіях матері Лесі Українки – Ольги Петрівни Косач (в дівоцтві Драгоманової) можемо побачити поєднання українського вбрання із компонентами європейського одягу. Українська частина її убрання представлена найбільш знаковими та давніми речами – головним убором, вишитою сорочкою, намистом, керсеткою, конструкція і оздоба якої має порівняно недавнє оформлення. Поясна частина являє собою модну на той час спідницю – кринолін. Водночас пишна зачіска з укладеним в локони волоссям, модні світські прикраси, спосіб фіксації віночка, зав’язування хустки й намітки, а також аристократична постава видають високий аристократичний статус.

Поєднання елементів модного костюма з традиційним строєм було характерною рисою фотографування в українському одязі серед панства, що можна спостерігати на світлинах Людмили Михайлівни Драгоманової, дружини рідного брата Ольги Петрівни Косач та інших фотографіях.

Наприкінці ХІХ ст. розпочався процес заміни давнього селянського жіночого поясного одягу – плахт та запасок домотканої роботи на зручніші в експлуатації та більш престижні спідниці. Від забуття його врятували українські дослідники народного побуту та небайдужа інтелігенція, завдяки яким розпочався аматорський рух із вивчення та збирання українських етнографічних предметів. Зокрема, в плахті була сфотографована сестра Лесі України – Ізидора Косач.

Святкування Великодня в 1906 р. на природі, у народному одязі Ізидора Косач

Втім, головним елементом українського строю була вишита сорочка. Мати Лесі Українки – Олена Пчілка – першою підняла питання фахового дослідження української вишивки та орнаменту в своїй відомій праці «Український народний орнамент: вишивки, тканини, писанки» (1876 р.). Крім того, любов до вишивки вона зуміла передати своїм дітям, які власноруч виготовляли вишиті речі та дарували їх близьким і знайомим.

Про велике значення знімків в українському вбранні для родини Косачів можна зробити висновок на основі географії тих місць, де вони були зроблені, адже для кожної фотосесії доводилося спеціально брати в дорогу всі компоненти народного вбрання, які були досить важкими й займали чимало місця у багажі.

Крім того, в родині Косачів та серед їхнього оточення українське жіноче вбрання вдягали час від часу як символічно-знаковий одяг під час проведення приватних тематичних українських вечорів та на релігійні свята під час їхнього відзначення у домашньому колі.

На другому етапі входження українського вбрання до міського середовища розпочалося використання компонентів народного строю як повсякденного одягу. Втім, між першою і другою фазою розвитку не існувало прямої залежності, вони нерідко відбувалися одночасно. Стимулом для використання народного одягу ставало те, що людина з ідеологічних міркувань вирішувала поміняти свій імідж добропорядного громадянина на новий – «неблагонадійний», «бунтарський», «мужицький», як його тоді оцінювала офіційна влада.

Читайте також: "Шевченко-style: як одягаються патріоти"

Варто відмітити, що інтерпретації чоловічого та жіночого вбрання мали різні акценти в селянському суспільстві, а в урбаністичній інтерпретації вони тільки посилилися. Демонстрація проукраїнських поглядів жінками відбувалася за допомогою посилення естетичної функції одягу, що виявлялося у поєднанні етнічних елементів із модним костюмом. Натомість у чоловічому одязі практичність і відповідність статусу превалювали над естетичними вимогами. Через це широкого вжитку набула тільки сорочка-вишиванка.

Косач Ольга, сестра Лесі Українки, Варшава, 1896 р.

Так, у вишиванці в поєднанні з піджаком на фотографіях зображені Михайло Драгоманов, Михайло Кривинюк. Таке ж поєднання можна побачити на групових фотографіях редакції «Рідного краю», київської «Просвіти» та багатьох інших.

Чому чоловіча вишиванка швидше прижилася в якості міського одягу, ніж жіноча? Відповідь доволі очевидна – українська чоловіча сорочка відповідала всім вимогам до одягу свого часу. По-перше, вона мала глибоке символічне значення, а її історична біографія несла в собі пам’ять про славу героїчного козацтва. По-друге, вона була зручною в експлуатації й ідеально вписувалась в формат європейського костюму. По-третє, такі сорочки подобались жінкам, які часто вишивали їх для своїх близьких у подарунок.

Таким чином вишита сорочка стала тим місточком, що з’єднав з одного боку українську інтелігенцію і селянство, а з другого – європейські й українські маркери. Інший шлях адаптації до міста проходила жіноча сорочка. На відміну від чоловічої, жіноча сорочка мала чимало важливих, проте архаїчних рис, які гальмували її використання на рівні з тогочасним міським одягом. Багатофункціональність сорочки як натільного і верхнього одягу, «сакральність» її конструкції, яка несла в собі магічно-оберегове навантаження, накладались на консервативність жіночої психології, та й забобони ставали на заваді модернізації українського вбрання.

Опанування жінками соціального простору чоловіків у другій половині ХІХ ст. тільки розпочиналося, а до цього право на власний світогляд і його демонстрацію в іміджі було закріплено виключно за чоловіками. У процесі становлення модерного суспільства жінки почали претендувати на новий статус, який супроводжувався правом на фінансову незалежність від чоловіків та реалізацію власних здібностей і амбіцій. Поступово жінки стали конкурентами чоловіків в інтелектуальній діяльності, опанувавши професії вчителя, лікаря, інженера. Це потребувало від них не лише світоглядної, а й фізичної мобільності, що спричинило появу нових вимог до жіночого костюма.

Таким чином, у модерному суспільстві найзручнішим вбранням стали блузки і спідниці. Порівняно з сукнями вони створювали нові можливості для комбінування, до того ж були значно практичнішими у використанні. Оскільки народна сорочка за своїми геометричними параметрами була подібна до довгої сукні, з часом постала необхідність уподібнити її до блузки та зробити довжиною до лінії стегон, що відбулося у ХХ ст.

Косач Ізидора з Бронштейн Ольгою, Київ

На третьому етапі під впливом нової естетики розпочався період використання етнічних мотивів в модному одязі. Так, Олена Пчілка однією з перших вдалася до сміливого експерименту. Вона використала старовинну лічильну техніку вирізування для оздоби строгого білого коміра на чорній діловій сукні. Очевидно ця ідея припала до вподоби також її доньці Ізидорі, яка аналогічним коміром оздобила власну чорну блузку.

В Музеї Лесі Українки зберігається також фотографія Ізидори Косач у модній модерній білій блузці з оздобленням вишивкою білим по білому в техніці лічильних швів з вирізуванням та настилуванням. В конструктивному вирішенні це була модна європейська блузка, яка виникла під впливом крою чоловічої сорочки, а в художньому плані вона являла собою результат впливу традиційної вишивки з геометричним орнаментом і класичними для нього техніками.

Отже, український міський одяг другої половини ХІХ – початку ХХ ст. окрім загальноєвропейського формату був представлений вбранням з елементами народного костюма, яке ставало маркером національної ідентичності. Просування традиційного одягу в міську культуру проходило в три етапи. На першому вираження національної самосвідомості передбачало конструювання візуального образу українця через символічне одягання традиційного вбрання. На другому етапі відбувалась адаптація народного одягу до умов міста та його повсякденне використання. На третьому етапі розпочалося створення нового модного одягу під впливом народного вбрання.

м.н.с. відділу "Український етнологічний центр" ІМФЕ ім.М.Т.Рильського НАН УКраїни