Килими с. Бехи на Житомирщині: використання у побуті й обрядовій культурі

Килими в інтер’єрі традиційної бехівської хати сер. ХІХ ст. Національний музей народної архітектури та побуту України. Фото О.Васяновича

Село Бехи Коростенського р-ну Житомирської області належить до поселень, заснованих українською православною «околичною шляхтою».

Побут його вільних мешканців протягом ХV – пер. пол. ХІХ століть досить різнився від реалій життя простих селян. З поч. ХХ ст. ці відмінності майже стерлися, і село стало репрезентувати типовий поліський уклад життя, хоча з деякими «шляхетськими» вкрапленнями. Це стосується, зокрема, особливостей килимарства.

Килимарство у с. Бехи було досить важливою галуззю місцевого життєзабезпечення, а його вироби відображали соціальний статус та художній смак мешканців Середнього Полісся. То ж не дивно, що бехівські килими стабільно привертали увагу класиків української етнології (Хв. Вовка, В. Кравченка, К. Черв’яка та ін.), а також сучасних учених – О. Васяновича, О.Мойсюк. Бехівське килимарство є цікавим не тільки з точки зору технології і технік виготовлення виробів, а й з погляду їхнього функціонального призначення у повсякденні та звичаєво-обрядовій культурі.

Бехівський килим другої пол. ХХ ст. Фото М.Беха

Килим у побуті

Грубі вовняні килими добре підходили для утеплення житлового приміщення, водночас їхні декоративні якості створювали особливий затишок у помешканні. У селі існував звичай, коли молода дружина приходила у хату до чоловіка, то вона повинна була прикрасити помешкання власноруч надбаними килимами й рушниками. Облаштовуючи приміщення, молодиця показувала не тільки своє бачення краси та комфорту, а головним чином, – демонструвала свою працьовитість.

Здебільшого килимами прикрашали стіни, інколи у святкові дні – ліжко та скриню. Як вказують жителі села: «Циє киліми […] на стени, в’єшали оце-во, то це вони були складаниє у скрині лежали, їх нехто так без дєла не витягував, бо це може ше будеш ще жениця, хто замуж іти, там вони і лежали з веков – веков».

Упродовж життя мешканці с. Бехи накопичували велику кількість килимів. Як зазначав В.Кравченко: «В деяких за вік набирається до півсотні разноманітних килімів». З архівних матеріалів відомо, що проїжджаючи через село, російський цар Микола ІІ був вражений кількістю килимів, якими бехівці прикрасили паркани та устелили дорогу: «Як проїжав Ніколка цар, то… Поробили флагі, утиральники на флагах були, венкі з кветок і кілимів до 500 були – були на заборах, і дорогу вислали у саму церкву. Оун нам благодорив і сказав: «Спасібо й спасібо вам… за ваше стараніє… жертвую вам на храм 300 рублєй».

Килим «в лежачі вазони» с. Бехи Коростенського району Житомирської області кін. ХІХ - поч. ХХ ст. Фонди Житомирського краєзнавчого музею. Фото О.Мойсюк

Мотиви такого накопичення килимів неможливо пояснити тільки необхідністю прикрашати житло, оскільки для цього вистачило б два або три вироби. Як згадувалось вище, кількість в першу чергу свідчила про працьовитість господині («По ночам не спала, а рушники й киліми ткала»), а також соціальний статус їхніх власників.

Килим – соціальний маркер

Килим був одним із найцінніших речей й господарстві бехівців, і тому, фактично, набував значення маркера заможності: «Це щиталася така реліквія, це свята реліквія була, тодє це була реліквія особенна… то ще не кожний дасть киліма». Можна відстежити певну паралель між килимом та хутром, що в давньоруський період було мірилом вартості та виразником заможності. На теренах Середнього Полісся наявність килима у господарстві трактувалася як ознака багатства, незалежності та привілейованого становища. Таким чином, виріб відображав не тільки утилітарно-практичні функції, а й ідейно-символічні.

Килим у весільній обрядовості

Важливе значення килимових виробів спостерігаємо і в обрядах життєвого циклу бехівців. У Бехах, як і в інших шляхетських селах Середнього Полісся, килим часто використовували у весільній обрядовості. Молоді під час вінчання стояли на килимі та рушнику: «Слали його молодим пуд ноги, і заре стелєца килім, а на килім стелєца рушник». До того ж на килим молодим кидали гроші. Таке його використання, ймовірно, має генетичний зв’язок із шкірою вола, на яку ставали давньоарійські наречені під час шлюбного обряду.

Килим «в козаки» с.Бехи Коростеньского району Житомирської області поч. ХХ ст. Фонди Національного музею народної архітектури та побуту України. Фото О.Васяновича

При першому посаді молодих на лаву обов’язково застилали килим: «Маршалок заводить молодих за стол, де вони сідають на киліми». За народним уявленням, це робили для того, «щоб були богаті, і як пани, завсіди сиділи на килімі». Це мало забезпечити добробут у подружньому житті.

Сидіння на одному килимі подібне до обряду спільного сидіння на шкурі тварини або на кожусі. Витоки цього обряду сягають епохи привласнюючої системи господарства та пов’язані із вшануванням тварин-тотемів. Семіотичний код килима, на відміну від шкіри, більш об’ємний. На нашу думку, килим в обрядах виступає не лише символом плідності та багатства, а й символізує рівність та спільність тих, хто на ньому знаходиться. Це пов’язано з тим, що килим є продуктом спільної діяльності жінки та чоловіка.

Спільне піклування про господарство, рівність прав жінки та чоловіка знайшло своє відображення у звичаєвому праві окличної шляхти села Бехи: «Влада в семьї, по місцевому звичаю належить голові семьї – батькові, но его влада більш розповсюджується на чоловічу роботу, себто глядіть хазяйство на дворі, а в хаті на жоночу роботу влада розповсюджується материна. В хатню жоночу роботу батько вже не мішається; его діло, щоб був хліб і до хліба, щоб всі були сити і одіти; а матір повинна наварити й напекти, напрасти, нашити і всіх зодягнути». В.Кравченко зауважив, що спільне сидіння на килимі, як символі єднання та рівності тих, хто на ньому знаходиться, сягає своїм корінням часів давньоруської держави та притаманне князівський еліті.

Килим другої пол. ХХ ст. в інтер’єрі бехівської хати. Фото М. Беха

Килим у поховальній обрядовості

Мешканці села використовували килим і в поховальній обрядовості: «Перевдягнувши небіжчика в новий одяг, кладут його на лаві під образами, простиливши постіль новим килімом». Також килимом вкривають віз, на якому транспортують домовину з небіжчиком на кладовище. Килим в обряді присутній від часу смерті і до моменту поховання, тому стає одним із символів переходу людини в потойбічний світ. Згадки про використання килима в поховальній обрядовості відносяться ще до часів Київської Русі. Так, у 997 р. тіло князя Олега знайшли на «споді під трупами, і, вінісши поклали на коврі», а в 1015 р. тіло князя Володимира в «ковер загорнувши» везли на санях до Десятинної церкви.

Отже, мешканці села Бехи, одного із центрів поліського килимарства, використовували власноруч вироблені килими не тільки для прикрашання та утеплення житла, а й під час перебігу найважливіших сімейних обрядів. Килим також був маркером заможності, ознакою становища «околичної шляхти» Середнього Полісся.

канд. іст. наук, м.н.с. відділу "Український етнологічний центр" ІМФЕ ім.М.Т.Рильського НАН України