“Ні корови, ні свині, тільки Сталін на стіні”

Охорона посівного фонду, колгосп ім. Г. Петровського

Кожна історична трагедія знаходила відголосок в українській народній творчості, яка ставала своєрідним дзеркалом суспільних перетворень.

Сотні легенд, переказів, пісень, балад і дум залишили для нас доба татарських і турецьких нападів, національно-визвольна війна під проводом Богдана Хмельницького, подвиги запорозьких козаків, руйнування Січі, кріпаччина, рекрутчина…

Голодомор та сталінські репресії стали головними історичними трагедіями українців у ХХ ст. На фоні цих страшних подій виник новий пласт фольклору, який можна назвати антирежимним. Це прозові та поетичні твори, які, на жаль, не тільки не досліджені, а й мало зафіксовані науковцями, адже не лише сам фольклор, його носії, а й збирачі та дослідники піддавались жорстоким репресіям з боку влади.

Письменники Володимир Маняк та Олесь Воля подають низку документальних свідчень про переслідування виконавців історичних пісень, дум, антирадянських частівок і віршів. (Олесь Воля. Мор: Книга буття України. – К.: Кобза, 2002.) 

К.Трутовський. Сліпий бандурист 1862

Пропонуємо вашій увазі кілька вражаючих витримок із їхньої книги та інші документальні дані, пов’язані з антирежимним фольклором 1930-х років в Україні.

***

Журналіст Сім’я Григорій Федорович згадує сліпого лірника, який співав на базарі в Ромнах:

«В тридцять першому году
Вже пізнали ми біду,
В тридцять другому году
Їли люди лободу,
В тридцять третьому году
Помирають находу.

То була, мабуть, його остання пісня. Зненацька підійшли двоє в цивільному і забрали співака». Антирежимний фольклор став причиною загибелі численних співців-кобзарів.

***

Про кобзаря з Богуслава, закатованого енкаведистами, розповідає Петренко Ничипір Никифорович: «Співав кобзар як ангел небесний, що нічого не боявся […] Вхопили енкаведисти кобзаря під руки і повели кудись. Не втихав трагічний прихлип кобзаревого голосу:

Погляньте, людоньки, який тепер світ настав:
Енкаведист у сліпого поводирем став
».

Читайте також: "Це таке велике горе, що його розказати не можна, ані описати"

***

Згадує Сиченко Петро Панасович, уродженець села Ясногородка Макарівського р-ну Київської обл.: «Ходили кобзарі, лірники, старі і малі прохачі. Пригадую хлопчика років десяти-дванадцяти. Ми давали йому по разу вкусити макухи, а він танцював перед нами, приспівуючи:

Мати в СОЗі, батько в СОЗі,
Діти плачуть по дорозі,
Нема хліба, нема сала,
Тільки кіно та вистава,
А на хаті один куль,
Та й то кажуть, що куркуль.

Затримав його голова сільради і відправив у Бишів. Там і загубився його слід».

Розкуркулені. Село Удачне на Донеччині поч. 1930-х років

***

Уродженець села Степківка Уманського району Черкаської обл. Івасюк Іван Митрофанович розповідає про колгоспного пастуха Кондратюка Сергія, який пасучи коні, розповідав їм вірші про Сталіна:

«Батьку Сталін, подивися,
Як ми в СОЗі розжилися:
Хата раком, клуня боком,
Троє коней з одним оком,
А на хаті серп і молот,
А у хаті смерть і голод,
Ні корови, ні свині,
Тільки Сталін на стіні […]

За цей вірш як забрав дядька «чорний ворон», то й дотепер не чути ні звістки».

***

Ткаченко Віктор Костянтинович із селища Білокуракіно Донецької області розповідає про голову колгоспу Ткаченка В. Ф., який у присутності інспектора  райпарткому проспівав частівку:

«Сидить Сталін на лугу,
Гризе кінськую ногу.
Де ж баранина пропала?
Кулаків тепер не стало.
»

А той доповів у ГПУ про співане головою – і потрапив голова до концентраційного табору.

Читайте також: Ручні жорна у господарстві українців

***

Вражаюча розповідь Голіцина Івана Степановича, мешканця села Новопетрівці Вінницької обл. про двох подруг – Марусю та Ганнусю, які виспівували в сільському клубі частівки про колгоспне життя на зразок:

«Нема хліба, нема сала –
Все совєцька власть забрала,
Пузо голе, лапті в клітку –
Виполняєм п’ятилітку
»…

Навесні 1935 року в розпал польових робіт Марусю Трубіну і Ганнусю Гасянок забрали з поля якісь чужі дядьки-здоровані й повезли. Лише через сорок чотири роки брат Марусі Василь Трубін одержав з обласної прокуратури повідомлення, що його сестра Марія Трубіна разом з її подругою Ганною Гасянок розстріляні 30 травня 1935 року».

***

Нерідко в новотворах 1930-х років використовувалися старі кліше, взяті з історичних пісень, на зразок «Устань, батьку, устань Харку», «Устань, батьку, Калнишевський», «Встань, Богдане, подивися», «Встань, Тарасе, встань, Богдане, повставайте всі гетьмани» і т. п. Народ апелював до нових політичних провідників, але не з любов’ю чи докором, а з великою зневагою і розумінням страшних наслідків їхньої людиноненависницької політики:

Устань, Ленін, подивися,
Як в колгоспах розжилися!
Ні корови, ні свині,
Тільки Сталін на стіні.

(Запис Л.Іваннікова 1995 р. в с. Губча Старокостянтинівського р-ну Хмельницької обл. від Варави Тетяни Варсонівни. 1939 р. нар.)

Батьку Сталін, подивися,
До чого ми дожилися:
Хата раком, клуня боком
І кобила з одним оком!

(Запис Л.Іваннікова 1995 р. в с. Губча Старокостянтинівського р-ну Хмельницької обл. від Варави Тетяни Варсонівни. 1939 р. нар.)

***

У 1930-х роках були фізично знищені більшість кобзарів та лірників, а разом з тим перервалась і стародавня кобзарська традиція. Тож не дивно, що новотвори, які вцілілі кобзарі виконували на базарах і в хатах, люди по інерції називали «думами». Єдиний відомий у фольклористиці зразок думи про голод, записав журналіст і письменник Ігор Васильович Бугаєвич від кобзаря Єгора Мовчана. Як не дивно, дума має два варіанти. Другий записав автономно від І. Бугаєвича письменник Олекса Ющенко. Цікаво, що обидва записувачі вказують одну і ту ж дату фіксації твору – 1967 і місце фіксації – Будинок творчості ветеранів сцени у Пущі Водиці, де доживав свої останні роки Є.Мовчан. Приблизно однакові були і обставини запису: дума виконувалась у таємниці, без зайвих свідків, перед слухачами, яким кобзар довіряв.

Є.Мовчан

Про специфічні обставини запису думи повідомляє І. В. Бугаєвич: «Пізно восени 1967 року я гостював у Єгора Хомича. Ми сиділи в його невеличкій кімнаті на першому поверсі, тут же пополуднували, і старий взяв у руки кобзу. Відіграв він «Життя старе України» та «Було колись на Вкраїні»», а потім несподівано промовив: «Це ще не вся наша історія. Була ще й інша. Ось послухайте». І він стиха заграв і заспівав тужну думу про голод на Україні 1932–1933 років. Я похапцем почав записувати текст до зошита. Проспівавши початок, кобзар раптом замовк: «Мабуть, не треба далі, коли б хто чужий не почув…».

Я почав його умовляти і врешті він проспівав думу до кінця. Коли я дописував скорочені слова, Єгор Хомич прислухався і промовив: «Ви записуєте? Не треба того робити. Біда мені була з цією думою у Харкові на базарі. Як заграв її, то мене якийсь агент ухопив за руку і почав тягти в міліцію. Спасибі, люди відбили. Хтось видер мене з його рук і швидко потяг з базару у город. Потім співав по селах у хатах, там свої, не видадуть. Плакали жінки, слухаючи цю думу, бо в ній свята правда. Прошу вас, доки я живий, нікому не показувати цю думу».

У затишному куточку заповітного парку слухав думу Олекса Ющенко разом з бандуристом Петром Дугіним. «Зауважу – пише в спогадах О.Ющенко, – що з Єгором Хомичем познайомився ще в 1955 році на нараді кобзарів у Інституті фольклору та етнографії [...] Отже, кобзар виявляв до мене повну довіру. Після кількох виконаних пісень, що були мені відомі, він сказав: «А тепер, хоч, може, нікого й близько немає, буду співати тихше...». [...] І от після перших жалісливих звуків струн, вслухаюся в слова, котрі чую вперше. Швиденько знаходжу олівця і починаю зі скороченням записувати».

Ось текст цієї думи:

Дума про голод

Ви слухайте, добрі люди,
Багатого краю,
Як жилося і живеться,
Я вам заспіваю.

Як колись отут жили.
І вино кружляли,
Та на збори всі ішли –
В долоні плескали.

Ой плескали у долоні,
Що діждались таки волі,
А то було горе нам,
Бо робили все панам.

Так робили ми панам,
Що ніколи й сісти...
А тепер собі ми робим,
А нічого їсти.

В тридцять другім ото році,
Як його діждали,
Люди дуже гарну справу
Мали з гарбузами.

Качанами, гарбузами,
Перезимували,
Тридцять третьої весни,
Хоч не всі, діждали.

В тридцять третьому году
Їли люди лободу,
Із голоду пухли люди
Помирали на ходу.

Отощали усі люди,
Вмирали, як мухи,
Крапивою, лободою,
Як наповнить брюхо...

Хліб качали, вимітали,
Люд сумує, плаче,
А великий голова
Не чує, не бачить.

Все укази іздає:
– Продналог давайте,
Хоч із неба беріть,
З нігтів колупайте.

— Відкіля ж ми візьмем
На ці продналоги...
Хіба вийти грабувати
На биті дороги...

А при битій дорозі
Із буксиру люди
Багатенько вже привчились
До такого труду.

Як наган узяв у руки,
Тоді він багатий.
Чоловіка оголив
Та й пішов, проклятий.

А у созі при дорозі
Роздають макуху.
Хочеш жити, йди до созу,
Не впадеш без духу.

Пролилися на Вкраїні
Великії сльози,
Як великий голова
Гнав народу сози.

Отаке-то, добрі люди,
Зчинилося лихо.
Побив голод мужиків.
Сидіть в созі тихо!
Сидіть в созі тихо!

Отже, з певністю можемо стверджувати, що на початку 1930-х років в Україні витворилися нові жанри політичних пісень та віршів, в яких висловлювалась непримиренність до тоталітарного режиму та його представників. Втім, поширення такого антирежимного фольклору зазвичай завершувалося трагедією, а жорстокі репресії чекали як на його виконавців, так і на записувачів. 

канд. філолог. наук, старший наук. співробітник відділу української та зарубіжної фольклористики ІМФЕ ім.М.Т.Рильського НАН України