Нове свідчення про Голодомор у січні 1933 року з Дніпропетровщини
Минає майже дев’ять десятиліть, як українців жорстоко вбивали голодом, відходять з життя живі свідки геноциду цілого народу. Але документи, які підтверджують цю жахливу сторінку у світовій історії, знаходяться все нові й нові. У 2020 році було віднайдене в архіві свідчення селянина з Дніпропетровщини. Його зберіг для нащадків відомий етнолог, краєзнавець Василь Кравченко. Він зробив дуже багато для створення Товариства з дослідження Волині. Записував культуру та побут українців, німців, євреїв. За таку активну роботу у 1929 році Російське Географічне Товариство навіть нагородило В. Кравченка срібною медаллю. Та це не допомогло, у 1930 р. вчений був звільнений з роботи і зазнав переслідування влади. Рятуючи колегу, Дмитро Яворницький запросив його до тодішнього Дніпропетровська і запропонував посаду завідувача етнографічного відділу Дніпропетровського історичного музею. Збираючи етнографічні матеріали В. Кравченко вів щоденники, де занотовував все побачене під час своїх поїздок по селах.
Етнограф зазначив, між іншим, таку деталь. У с. Чаплі з пароплава вийшло багато молоді, яка попрямувала до якогось «Табору молоді», який розташований десь нижче Чаплів. Автор зазначає: «Цікава риса: ота безліч молоді, що простує до табору, а ніяк не вживає укрмови – лише великоруської». Треба нагадати, що за переписом 1926 року на Дніпропетровщині 79,7% визнали рідною мовою українську. У селах тут населення розмовляло українською, що підтверджено фольклорно-етнографічними матеріалами. Ця молодь очевидно була прислана, щоб витрусити останнє у селянина.
Та найбільше цікавить третій зошит щоденника, коли у січні 1933 року відряджень уже не було. У середині зошита були складені листочки і зшиті нитками, щоб їх не можна було прочитати та обгорнуті чернеткою. Це була явна конспірація, до якої вдався вчений, щоб зберегти життя своє і селянина й залишити для нащадків правду про Голодомор. Коли розшили аркуші (2020 р.) і склали їх за нумерацією, то побачили, що це «Біографія селянина». Із записів щоденника дізнаємося, що В. Кравченко познайомився із селянином із с. Кулебівка Новомосковського району Дніпропетровської області у лютому 1932 року й записував від нього процес виробництва кошиків з рогози. У січні 1933 року Василь Кравченко запросив з базару цього селянина до музею і попросив написати свою біографію, текст якої наводимо нижче зі збереженням мови.
Селянин написав: «Ткаля Аврам Стипановіч. Я родився в силі Кулебівці в сим’ї бідні. Мій батько працювали на свому малому господарстві, що складало 2 десятини і 50 соток і десятина садиби. Жили спокійно, без хліба не були. У нас сим’я була невелика – Батько, Мати і я, і сестра котра вийшла замуж і померла в голодовку в 1921 році, а батько помер в 1892 році. Мені було тоді 16 років. Я замінив в хазяйстві свого батька. Удвох з матірою, бо хазяйство було маленьке, з худоби не було ниякої, окрім курей було десятків 3. Бо передо мною ще було у батька 6 дітей, котрі померли. Остався я з матірую до свого возрасту [повноліття. – В. Б.]. Мусів сам і гобідать варив, бо мати були слабі на ноги, були криві. Я сам заміняв всю хатню роботу і ще й ходив на роботу по людях. Хати пошивав, криниці копав і заробляв для себе і гудував матір до смерті. Ще й в салдати ходив, служив. Ще добре, що якраз ожинився і покинув жінку з матірую, котра замінила мене на хазяйстві і гляділа, і матір доглядала поки прийшов з солдатів. Жінка привела з дому маленьку теличку, з якої я діждався корову, послі продав корову та купив коні, і літо поробив і купив корову і стало трошки луче, бо вже куди тра, то запріг коні і поїхав. Приходить зять [чоловік покійної сестри. – В. Б.] і каже: «Шурак, запражіть коні та поїдьмо привизем глини». Я ни барився, запріг коні і поїхали. Приїжаю, я лізу в яму і накидаю, зять носе на віз сипле. І якраз зять тільки що відійшов от мене, як обрушиться ця круча, то я хотів утікати, я вспів повирнуця, то земля мені на спину, і засипало і скала досками і потрощило ногу геть, і другого сусіду мого тоже присипала до пояса, то зять того ранше витягнув, а послі давай мене откапувать.
Открили мою голову і кричить: «Скоріше, люди, ратуйте, ще Аврам живий». Витягли мене, а я чуть-чуть жив, поклали на віз, привезли додому і там стали ратовать. Вирівняли ногу, прив’язали, щоб була рівна і замісили житнього коржа – олия, водка і сахар-пісок. Це все замісили, обклали кругом ноги, привязали і сказала одна бабка, що після глини тра так лічитися: прісний корж їсти і пити кадлідацію – це таке лікарство. А друге – нічого не мона їсти, ні солоного, ні солодкого, бо це знаїте глина прибила. То не мона їсти мяса, ні сала, а тільки житнього нисолоного коржа. Я тею піщею 3 дні лічився, а послі узнав мій товариш, з котрим я призивався, він був фершалом і прийшов та й питає і каже, що ти помреш, як будеш цю пищу їсти. Зараз же давайте горілки та всяку пищу, яка найлуча, то скоро вилічиця, як буде їсти.
Дак 1918 року я був хоть і кривий, але забрали у 41-й запасний полк і там мене обучали, а звідти мене командірували в 488 транспортной полк, і я там підвозив до орудіїв продукти. То я там пробув півтора года, послі повернувся і став хазяювать. Стягся на коні знов і корівку купив, бо вже діти були чималі, робить було кому. Трах! Де взялася голодовка 1921-го, помирає жинка, остаюсь я сам з дітьми 5-тьома. Но вже хлопець був порадушний [дорослий. – В. Б.], побули трохи, зїли коні і корову. Ожинив хлопця, стали поять собираться на нове хазяйство. Невістка привела з дому телятко а я купив 2-є лошаток, діждалися коней і корови з цего теляти, стало луче, но переживали велике горе, по 2 місяці не бачили ни круп, ни хліба, нічого, а питалися корінцями, бур’янами всякими, а після голодовки (1921-1923) стали трохи сіять, як лошатка підросли.
А я кошовки ткав та в губернію возив трохи, як получалося. Стан син отділяться, поставили хату на половині города, а я остався знов з малими бідувати. Хотів ожинитись і нема із чого. Я думаю за літо зароблю, а впосля, може, ожинюсь. А коли стали дівчатка трохи помагать і так остався до цього часу. А тепер хлопець піднявся, опять стала друга голодовка і нима тепер ни коней. Зробили куркулем та забрали всей хліб і багато накладали продналогу, і страховки, і одноразового збору, і самообложення, і облігації. Я продав коні і корову і ни хватило розплатитись, і нима чого їсти. А я з дівчатками тчу кошовки, аби на які крупи заробить. Хлопець ходив в салдати на 3 місяці в лагері, а зара на заводі робить. А я з дівчатками натчем кошовок, то я понесу в губернію та продам, куплю якісь круп, а дівчатка натруть буряків і шо-нибудь зварять і так без хліба пириживаєм от самої госини [осені.- В.Б.]. Дівчаткам – одні 15років, другі -13 років, і ми так і бідуїм утрох. Каждий день варим буряки та й гризем без нічого, бо супу нима з чого варить А як сьогодні куплю якіх круп, то, може, хоть раз зварять кашу. А я це в вас попоїв хлібця, це, певне, на цілу зиму…».
Так Василь Кравченко поділився з голодуючим селянином своєю пайкою хліба, котру отримав на карточку, але невдовзі і його звільнили з роботи.
Ця біографічна сповідь селянина із с. Кулебівки (передмістя Дніпра) вражає своєю відвертістю, щирістю і трагічною долею всього українського селянства. Адже конкретна мікроісторія була типовим явищем для 1932-1933 років. Усі переживали цей «продналог», облігації, збори і селянин пише: «зробили куркулем…». Цей лист спонукає до роздумів, щоб зберегти волю.
