Образ козака-характерника у народних легендах та переказах
Славна історія Війська Запорозького обросла низкою народних оповідей та легенд. Зокрема, до нашого часу дійшло чимало усних переказів, в яких звеличено образ козака-характерника, наділеного надприродною силою та здібностями.
Маючи, нібито, чудесну силу (нерідко через те, що «зналися з нечистим»), характерники могли звоювати будь-якого ворога, залишаючись неушкодженими. Щоб перемогти ціле військо, їм досить було спіймати кулю або ядро, змусивши тим самим «недруга» обернути зброю проти самого себе. Щоб уникнути погоні, вони вміли відвести очі ворогам або «напустити ману» – перетворитися на великий ліс, байрак або кущ, плавати по Дніпру на простеленому сукні тощо.
Творення такого міфологізованого образу козака-характерника в усній народній творчості розпочалося ще в останні десятиліття існування Запорозької Січі і продовжувалося аж до кінця ХІХ ст. Перші відомі нам оповіді про незвичайні можливості козаків були представлені у книзі «История о козаках запорожских» (1740 р.) князя С.Мишецького, котрий певний час перебував на Січі в якості військового інженера. Паралельно він записував розповіді козацької старшини та простих січовиків про їхні звичаї, описав топографію і топоніміку Запорожжя. Зокрема, автор зафіксував, що раніше козаків наймав для боротьби з турками навіть візантійський імператор, який жив у Константинополі, оскільки «Его Величеству внушили, что есть, де, такие люди, что никакова зверя не пропустят, и где будут стрелять, тут и пропадут, а прозываются они козары (козаки. – Л. І.)…».
Крім того, С. Мишецький першим записав легенду про характерництво Івана Сірка. Як наголошує сучасний історик Юрій Мицик, ім’я Івана Сірка (1605–1680) було прославлене ще за його життя, а після смерті він став героєм легенд та переказів. Ще у XVIII ст. образ цього ватажка здобув риси міфологічного або й казкового героя, а розповіді про нього оформилися в ключовий сюжет: навіть мертвий він допомагає запорожцям здобувати перемоги в морських походах.
На кінець ХІХ ст. думка про те, що вороги боялися навіть мертвого Сірка, була досить гіперболізована: для перемоги над будь-яким військом достатньо було лише однієї руки Сірка, в якій він тримав шаблю. За легендами, записаними Я. Новицьким та Д. Яворницьким у селах Капулівка та Покровське, Сірко перед смертю, нібито, сам заповідав козакам носити з собою його праву руку, щоб і далі бути непереможними: «Як я помру, то отберіть у мене правую руку і носіть її сім год: хто буде мою руку носити сім год, то владітиме нею усе равно, як я й сам владію; а де случитця вам яка пригода, – де вас нещасна волна спобіжить, чи на воді, то бросайте руку у воду, вода утишиться, чи на землі – не буде вам неякого случаю, а с сіми год уже поховайте в могилу».
Загалом, в образі характерника переплелися риси богатирського епосу, культу предків (здатність до метаморфози) та демонології (зв’язок з нечистою силою) . У середині ХVІІІ ст. у середовищі січовиків ще був розвинутий богатирський епос, однак давні ознаки богатирів переносились на живих, реальних людей, яких особливо шанували і міфологізували самі запорожці. Очевидно, в цей час формувались такі поширені в кінці ХІХ – на початку ХХ ст. уявлення про незвичайну силу, мужність і непереможність запорожців та їхнє безсмертя.
Про безпосередній зв’язок запорожців з нечистою силою бродило в їхньому середовищі вірування, зафіксоване Л.Яценком-Зеленським: «Хто приїде або пішком прійде на славнеє наше Запорожья, и в нем побуде три роки, то в 30 рік […] не вимусуе способу, якій би єго вивіз на Русь. […] Хто помешкає з нами один год, того чорт прибьє одным гвіздком; а коли хто поживе з намы ж два года, то его той же чорт прибьє гвіздкамы двома».
Вчитуючись у фольклорні тексти, помічаємо, що образ козака-характерника витікає з культу ватажка-курінного або кошового отамана, ватага загону, загалом старого (старшого) козака. Ці постаті не те що міфологізувалися – очевидно, вони зберігали свою сакральність, яка сягає найдавніших часів, пов’язаних з культом предків. Це проявлялося, насамперед, у ставленні до курінного: після закінчення трапези всі козаки йому вклонялися; він завжди сидів на найпочеснішому місці (під іконами); весь курінь сідав обідати лише тоді, коли за стіл сідав отаман тощо.
Якщо у сер. ХVІІІ ст., за даними С.Мишецького та Л.Яценка-Зеленського, у середовищі січовиків незвичайна сила та напівбогатирство приписувалися лише окремим ватажкам, то у розповідях Микити Коржа, записаних прибл. 1828–1831 рр., такі властивості уже приписувалися усім без винятку козакам, тобто цілій спільноті.
Отже, образ козака-характерника почав формуватися ще в середовищі самих запорозьких козаків, набувши гіперболізованих ознак впродовж ХІХ ст. Саме такими, сильними і непереможними, хотіли запам’ятати запорожців їхні нащадки.
