13 січня

Обряд "водіння кози"

Народна культура Календарні обряди
Коза

Використання в обрядах маски кози відоме багатьом слов’янським і неслов’янським народам, а її походження пов’язують з культами родючості та вшануванням тотемних тварин.

Про велику популярність цієї маски в Україні свідчить те, що у неї переряджалися не лише у святочне дванадцятидення, а й на Масляну (Колодія), а також на весіллях і похоронах (маються на увазі так звані ігри при мерці в побуті населення Карпат і Прикарпатської смуги).

Різдвяно-новорічний обряд «Коза» типовий передусім для зони Полісся (як українського, так і білоруського), де були зафіксовані найбільш давні й розгорнуті його варіанти. Обряд цікавий як релікт старовинного ритуального дійства, в якому воєдино зливалися магія, спів, музика, драматичні елементи, танці. Його ядро становила календарна пісня «Го-го-го, коза» із сюжетно пов’язаним одночасним танцем-пантомімою ряджених виконавців. До прийняття християнства він міг входити до системи міфологічних уявлень і язичницьких церемоній, пов’язаних з початком весняного Нового року (звідси мотив «ярої кози»). Пізніше внаслідок реформи календаря обряд був перенесений на зимові святки.

Водіння кози

Костюм і маска ритуальної кози у різних районах оформлювалися неоднаково. Звичайно роль кози виконував молодий хлопець, одягнений у кожух навиворіт. У руках він носив примітивне опудало тварини, вирізане з дерева, в якого випалювалися ніздрі, а замість очей були блискучі бляшки чи ґудзики. Голова «кози» оснащувалася рухомою нижньою щелепою з борідкою, яка кумедно клацала під час вистави. На роги «козі» могли чіпляти дзвіночок і прикрашати їх різнокольоровими стрічками.

Конструктивну основу убранства «кози» нерідко складали: упряжна дуга, двозубі вила, сито, віник, сокира й інші побутові предмети. Вже у ХІХ ст. зооморфна маска подекуди трансформувалась у комічний образ «кози-дівчини», що підкреслювалося за допомогою таких деталей як картата плахта, намисто, кольорові стрічки. На Буковині макет голови кози носили на жердині (довжиною до 5 м.), поверх якої кріпився спеціальний балахон, що закривав фігуру виконавця.

Читайте також: Традиції щедрування в Україні

Функція ряджених полягала в тому, щоб розіграти традиційну виставу в кожній хаті, адже за повір’ям це обіцяло господарям щастя і добробут. 

Ого-го, каза, ого-го, сіра ("Водіння кози" Чернігівська обл.)

Центральним моментом сакрального дійства був танок звіроподібної істоти, її «вмирання» і «воскресіння», які позначали круговорот часу, настання Нового року і пробудження природи. Аграрно-магічна спрямованість обходів з «Козою» яскраво розкривається в тексті пісні, де в гіперболізованих образах малюється картина майбутнього щедрого врожаю:

Де коза ходить, там жито родить,
Де не буває, там вилягає.
Де коза ногою, там жито копою,
Де коза рогом, там жито стогом...

На останній стадії свого існування обряд «Коза» втратив первісне магічне значення і перетворився на пародійно-гумористичну народну виставу. Сюжет драматичного дійства поступово все більше віддалявся від свого пісенного аналога, доповнюючись новими епізодами і мізансценами, внаслідок чого розширювалось і коло персонажів рядження. Так, поряд з основною тваринною маскою у ритуальному обході виступали «дід», «баба», «циган», «єврей», «козак», «лікар», «юристи», «гончарі» тощо. Тож вітаючи господарів зі святом, масковані парубки розігрували нові гумористичні сценки: «сварка діда й баби», «доїння кози», «лікування кози», «продаж кози на ярмарку» тощо.

доктор історичних наук
водіння кози, ряджені, святочне дванадцятидення