Остарбайтери: між Гітлером і Сталіном

Українські жінки перед відправкою до Німеччини

Пропонуємо Вашій увазі розповідь жінки, вивезеної на роботу до Німеччини в часи Другої світової війни. 

Про повсякденне життя остарбайтерів, їхні стосунки з німецькими господарями і болісне повернення додому читайте розповідь очевидиці Фурс Катерини Семенівни, 1923 р.н., мешканки с. Михайло Лукашеве Вільнянського р-ну Запорізької обл.

[Коли Вас вивезли, в якому році?] 28-го февраля 43-го года. [І в яке місто Ви попали? Де Ви були, в сім’ї, у місті чи в селі?] Нє, в селі у бауера. Значить, я попала сначала до хазяїна, такий проклятий – такий проклятий був… Мене привезли, там вже хлопець був сумський, Михайло. «Ні бе, ні ме» по-німецькі, я хоть по-німецькі знала. У школі вчили німецьку, так шо я її там добре знала. Як тіки шо, Михайло гука мене: «Катю, ось іди сюди…». Тільки я буду казать словами, як воно було… «Іди, Катю, сюди. Що він “хер” хоче цей старий?». Він же не поніма… Ага, а німець по нашому ж не понімає «ні бе, ні ме», то підійду. Погано було у його: куриця здохне,значить, хлопець закопав у гнояку, а він пита його: «Де “гюн”, де ти дів курицю, що здохла?». Він: «Катю, ось іди сюди: що він хоче?»; і матом і матом. Кажу: «Пита: де та куриця, що здохла?».Він показує, що в гнояку зарив. Заставив його вирить, кинула хазяйка у відро, кипятком залила. Я оце свою роботу роблю там, то картошку чищу; я на кухні не готовила, а то приготовляла. Вона мені несе ту курицю у відрі, ну я ж не бачила, де вона її взяла, і дає мені: «Обскуби». Проклята була. Вона дуже боялась, щоб ми її не вбили, оце так. Принесла нам їсти… Ага, а ми поїхали на сіно, хазяїн повіз нас гарбою сіно складать, якраз літом. А їдем звідтіля (а цей «Міхель» ми на цого казали, та й німець же казав «Міхель»), їдем звідтілля, він каже: «Катю, сьогодні в нас шикарний обід буде» – «Чого?» – «З курятинкою». А я й не туди. Я й подумала, що зарізали курицю для нас. А я кажу: «Чого?» – «А ти ж курицю скубла?». Кажу: «Скубла» – «Ото ж та, що в гнояці була…».

А ми якраз в цей день намітили тікать, у цей день мені крьостна давала, які дні щасливі, а які нещасливі. [А які щасливі?] А щасливі – 13-те число літнього время, от забула в якому місяці. 13-те число був понеділок, і кажуть, що понеділок – нещасливий день; а я всегда вірю в понеділок. Ага, а ми вже наготовились тікать. Вещі свої склали, що в кого було. Думаєм : «Такий проклятий, принесуть нам їсти, подадуть утром, як свиням ото, принесуть у нашу кімнату…». Я в одній була, а він в другій жив. Німець мене запирав на ніч, щоб я не втекла. Чи щоб не втекли, чи щоб... 

У бараці табору остарбайтерів Планненбах в м. Зульц (фото, надіслане в’язнем табору батькам в с. Долматівка Голопристанського району). 1943 р. Документи Державного архіву Херсонської області. Ф. Р–2244

Вже потом мені тамішні сказали: «Він боїться, щоб ви не зробили ляльку та не отправили вас додому з дитиною». А йому сказали: «Більше тобі не дамо робочих». [Ну добре, так розкажіть про цю курку, докажіть уже.] Ага, приніс, а ми намітили тікать в цей день, бо щасливий день. А він у цей день…Під лісом їх жило шість бауерів. І так, як оце в нас, собирають молоко в якийсь день, і везуть на маслозавод, а відтіль привозять і сколочене, і обрат, і масло получають… Скрутно, скрутно, погано вони жили, так не живуть… стільки коров, стільки всього… Ага, а у них одна дєвочка була 12 год. Ми нарубали кучу таку здорову дров на зиму. І в цей же день він поїде з молоком, а ми тим часом утечем. А вона запиралася в хаті. Чи ми поїхали на роботу, чи не поїхали з ним, чи дома щось робим – но вона запиралась, так боялась, щоб ми не вбили… ті німці потом розказали. Ну поїхав він, повіз те молоко. Ми за свої шмутки і «альо».

[А куди ж ви втікали? Це ж чужа країна.] Чужа й ми ж не знаєм нічого, в селі… це ж у селі. Куди йти й що? Тікали і все. Надіялись, що попадем до другого, до лучшого. Вийшли прямо на желєзну дорогу і з котомками, з вузлами. По ту сторону і по ту… Узкоколєйка ходе крізь наше село, наші не їздять нею, ні копійкі грошей. Пішли ми лісом… желєзна дорога… Так по цю сторону наш брат, то картошку садовлять,то ще щось, і по цю сторону. Ідемо, а вони: «Ей, ви! Куди ви йдете? Ей ви!». А ми пройшли. Пройшли… А цей Михель знахар був видно, каже: «Йдемо отак же йдем». Звідтіля вискочила з лісу коза і перестрибнула желєзну дорогу, і побігла у другу сторону лісу. А він каже: «Ой, тобі повізе, – каже – в твою сторону коза перепригнула, а мені не повезе». А він тупий був, тупий; 2 класи кончив. Приїхав у чоботях, знаєте, ваксою, сміх і горе, дегтьом ото раньше сапоги мазали . І ми дойшли. Йшли ми цілий день, поки нас аж на мосту не зустрів поліцейський. Зустрів поліцейський: «Ком, ком». Ми підійшли із-за фіртки, і на розпрідєлітель, там, де розпріділяють. І ми там просиділи цілий день. Так було так: я сидю отак, а ззаді мене сидить начальник, що там робе; а отак сидить Михель, і Михелю видно, що приїхав наш хазяїн, велосипедом. А проклятий був. Морда красна, знаєш, як ото ми в книгах бачили, в газетах…

Читайте також: Спогади українських остарбайтерів

Ніс крючком, отут часи. Видно, що так як ми бачили в газетах, так ми його і бачили. Так, а він каже: «І, хазяїн приїхав!». А я кажу: «Та ні, то, мабуть,не він». Коли так придивилися – він, приїхав по нас і каже. А ми так сидимо ззаді. Він показує пальцем: «Мої робочі втекли». «А чого?» – «Не хотять робить». Я ж по-німецькі… Балакать я… Так, кой-шо знаю, як називать, а шоб скласти речення, я так не дуже. Ну він побув, побалакали щось, побалакали вони, і він поїхав веліком. А він каже: «Ну слава Богу, що поїхав! Значить попадем до другого хазяїна». Коли приїзжає опять на веліку і привозе наші документи, которі фотографірували нас, щоб не потікали: досточка, і фамілія… [І номер?] Ага, по номерах ми тоді там жили, як собаки. Ага йому ж видно: він сидить напротів, а я спиною до їх. Він подає мої документи, мої і його подає тому, що там робе. Він взяв подививсь, подививсь, і каже мені Михель: «Ти знаєш, – каже, – мої документи отдав, а твої оставив». Що ж таке? А він: «Я все рівно нікуди не піду…». І плаче сидить, добром плаче. Він же зна, шо нас розділять, а він «ні бе, ні ме не кукуріку», ничого, не грама. І ото отдав документи. Його оставляють значить при хазяїнові, опять. А мене направляють…там тоже робочі робили: «Куди ви, куди ви?» та куди там, тут аби швидше. А нас зустріла там ще переводчиця, й каже: «Ідьомте, тут столова єсть робочя, я вас покормлю». Полячка. А ми ж йдемо дорогою до столової, а вона і каже. Оце все вона у нас розпитала, так, як оце ви. За ту курицю розказала. Хліба, видно, вони не доїдають: корочки поскладає на піднос…

Ой зірву я згори квітку та й пущу на воду

[А хтось із земляків був разом з Вами?] Там теж була Вєра Калюжна но з Вологодської області.. Ну, вона попала в село до харошої хазяйки, куди там. Не часто було піду. Вона: «Приходь у неділю, приходь у неділю». Прийду, хазяйка: «kuchen, kuchen».Заставляла готовить пиріг, чай чи каву, каже: «Угощай Катю». Така хороша хазяйка була. І друга зо мною дівчина, вона вже вмерла правда тут. Наша, тоже Катя звать. Де я була, од нас недалеко. Ми ходили туди. Михель там любовницю собі завів. Ходили не часто, ну ходили у виходний день. І йому понравилось, та й я, хочеться мені, де гурт. А там 25 було наших дівчат. 25 та 11 плєнних. Плєнні були доярами. [Так, а як називався городок, ви знаєте?] Знаю, село Венд Пріберноу. Да Венд Пріберноу два слова. Приїзжає дядько, німець, приїзжає і гука мене; ну той уже погукав директор же розприділя, що отдав мої документи і мене з усім гамузом.

[Вас отпускали гулять, в який день? В неділлю?] Ну, неділя . Неділя у їх – закон. Паска – закон. Новий год – закон. І ото ми побудем там. Нас питають: «Ну як ви? А що вам їсти дає він?». Вони вже ж знають його. Я розказую шо. А він каже: «О, у його ніхто не держиться. Були і поляки, були і французи всякі, були і ніхто не вдержався, усі тікали». Так ото й нас. А то я ж прочитала, я ж прочитала оте «Венд Пріберноу», і район, і область, «Померанія» була, як вам сказать, Балтика, аж біля Балтики, де ото наших забрали. [І що ви там збиралися, як ви там гуляли? Ви пісень співали, чи що?] Ой, кажду неділю ідем за село і співаєм пісню. Каждий раз вспоминаю і плачу. «Ой зірву я згори квітку та й пущу на воду…». І доспіваєм до того, що вже нада плакать, всі як одна, нас було 10 дівчат, всі, як одна завили, поплакали, погорювали. Вдівали те, що було в нас. Нам видавали форму, ну куди вона, не знаю, з чого вона зроблена.

Читайте також: Очевидці про війну

А ми ж ото в бричкі їдемо, хазяїн, чи той, що везе мене, витягає з кармана «штолі» називається два куска хліба ото там і сала трошки, і кавбаси трошки, і складує – оце вони беруть на завтрак. І ото вже вечір був, а він ше не їв. Він розгортає ці два кусочки, один мені дає, вольнонайомні німці, тоже були хароші люди, я не скажу, що погані. І дає мені, а я – куди там їсти, я ж раділа, я ж бачу куди мене везуть там же дівчат повно. Так що, туди везуть, де я хотіла. Там барак над дорогою здоровий, і дівчата, і хлопці дві здорові комнати були, і всі там жили. Так, шо ми їли. Утром, це ж почти, та не почти, а 2 годи я в нього була… Утром – звечора начищають картошки, цілої, і утром цілу картошку зварять, півлітри кисляка. І все. Хліба ніякого. 

Остарбайтери

Давалася хлібина, так ми її отдавали, в городі хлопці були на сахарнім заводі, міняли: вони нам сахару привезуть, а ми їм хліб і маргарину пачку отдавали. Оце ж снідання – картошка, в обід – суп гороховий я ще й не знала, що конину можна варить, у нас же не варили. Гороховий суп з кониною, або без, і це ж стіл здоровий, всі у кучі сідають і хлопці і дівчата, і хлопці, які чудакуваті так – ми до миски поїсти супу, а вони: «Ііігигиги» хто гидує – бросає, а треба ж їсти. Більш нема, а йдем те робить так, як і в колгоспі: полоть, садить картошку, убирать.

[А коли ви звідти виїхали, вже як війна закінчилась?] А ми виїхали не дев’ятого,а нас освободили 9 мая, день побєди. Нам якраз давали подаяніє німецьке, ще ж наших не було, а німці давали пайок: сахару трохи, там квасолі, хліба. [З собою давали?] Да. Ставали в очередь і по-очереді давали. І якраз оце ми стояли в очереді 9-го числа за пайком, а об’явили, що война кончилась. Ой, крику було! [А солдати російські, ну, наші солдати, нормально до вас ставились, не обіжали?] Нє, вони боялись нас, аякже, вони ж боялися, що ми ще про їх що знаєм, та розкажем, все ж таки вони там… 9 чоловік було. Я довго й помнила. Нас останавлювали, де ми їхали додому, нас останавлювали воїнські часті: і коров доїли, і молоко. Я знаю, хлопці приїзжали воєнні, і кажуть: «Дівчата, не дай Бог, оце отрава, це молоко для Рокосовського. Глядіть, не дай Бог, що случіться – ви ж погибли». Та куди там, куди там… ми його ой, Боже, додому аби швидше додому, аби швидше.

А другий каже: «Чого ви рветесь додому? Чого ви?». Я ж не знала, що там все попалене. Наше ж село спалене. А ми ж рвались додому. Кажем: «Нє, тільки додому», а вони: «Ой дурні, там, – каже, – на соломі сплять і соломою вкриваються. А ви їдете туди. Оставайтеся тут всякими судьбами». Наших багато в Німеччині, в Польщі оставались наші. Оставалися: хто виходив заміж, а хто просто оставався там і жив. І харашо жили, і пооставались додому висилали отакі – во ящики всякої всячини.
[Ну, ви приїхали тоді додому, і що вас тут ждало, розкажіть. Ваша хата згоріла тоже, батьківська?] Да. Згоріла. [І де жили батьки ваші на цей час?] В хаті й жили. Це ж діло було літом. Я приїхала, так стояли стіни і всередині обшкрьобані,обшкребені до рудої. Уже батько то в посадках, то де міг,ішов рубав і складав хату, бо зіма ж іде. Так я приїхала, ще мазать хату заставив.

Запис: Бондаренко Галина Борисівна, 2011 р.

канд. іст. наук, провідний науковий співробітник відділу "Український етнологічний центр" ІМФЕ ім. М.Т.Рильського НАН України