Прадавній мелос баби Сірихи

Ганна Мовчан співає

Про персоналії дослідників української етнографії і фольклору написано чимало, однак ми вкрай рідко звертаємося до постатей самих носіїв народної культури. 

Дана стаття присвячена Ганні Яківні Мовчан із с.Жван Мурованокуриловецького району Вінницької обл. «Знайшла» цю унікальну жінку у 1983 році хормейстер Національного заслуженого академічного хору України ім.Г.Г.Верьовки Марія Іванівна Пилипчак. Про Ганну Мовчан, мелізматичний спів та зйомки фільму без жодних змін подаємо розповідь самої Марії Іванівни.

У 1983 році Марія Пилипчак з чоловіком Василем за допомогою знайомого добилися відрядження у фольклорну експедицію на Поділля від ЦК Комсомолу: «Це була єдина експедиція, в якій ми (то ж ми їздили весь час власним коштом), в якій мій чоловік попросив командировку від Борі Верещагіна, який був музикознавцем, але працював у відділі культури ЦК комсомолу. Родина Верещагіних – це професійні музиканти, які все з півоберту розуміли. А тоді була якась річниця Вітчизняної війни і Боря каже: «Я вам дам командировку, тільки ви мені пісні вітчизняної війни принесіть». «Боря,– кажу, – які можуть бути пісні вітчизняної війни за чотири роки?» Той жанр не міг народитися, то все була авторська пісня під баян. Це був жанр авторської пісні, які писали для «вдахнавєнія» наших солдат на фронт, ну не народний жанр. Люди журилися і співали отими жанрами, які в них були впродовж всього життя: козацькі пісні, думи, всі родинно-побутові пісні. Це все консервативна традиція, яка віками відпрацьовувала певні жанри, якими послуговувалися в час негоди. Він нам дав цю командировку і ми задоволені поїхали».

Ганна Мовчан грузить зерно

Приїхавши у село, дослідники зайнялися пошуком респондентів і випадково натрапили на Ганну Яківну Мовчан (її ще називали в селі баба Сіриха через дівоче прізвище – Сіра). Жінка просто вразила приїжджих своїм унікальним співом, адже ніхто й не сподівався почути настільки старовинний мелос: «Коли ми приїхали село, ми спитали в людей: «Хто у вас тут співає?». Нам кажуть: «В нас тут є баба Сіриха, бачте, там елеватор, вона грузить зерно». Прийшов комірник, став кричати: «Як це?! Зараз вона тут якісь пісні нам тут співає, коли її робота розвантажувати машину з зерном!» Причому бабуся така, знаєте, під метр шістдесять, грузить машину зерна за те, що комірник їй дає за це відро зерна для курей. Чоловік у неї в перших днях на фронті загинув, залишивши її з трьома дітьми.. Ну тут мій чоловік (В.Пилипчак – Т.П.) стає розгружати оцю машину зерна, а я беру тітку Ганну і сідаю її записувати. З перших же нот зрозуміло, що це дуже старовинна якась праарійська мелізматика, абсолютно унікальна манера співу (…).

[А що таке мелізматика? – Т.П.] Мелізматика – це коли опорні тони в структурі мелодики, а навколо них якби розмальовується дрібна-дрібна якась прикраса навколо цих тонів. Це унікальне якесь таке явище, воно не зв’язано з Дністром, тому що там річка униз, контакт ніяк не мали з Молдавією (Дністер у нижній течії слугує історичним кордоном між давніми культурно-етнографічними регіонами  між Поділлям та Бессарабією). Тому логічним постає питання: де воно в Ганни Мовчан взялося? Анатолій Авдієвський – керівник хору імені Г.Верьовки каже: «Ґенна пам’ять. Це тільки так пояснюється». Тому що вона співає весь традиційний матеріал культури села від колискових до різдвяних, весільні і родинно-побутові, і теж мелізмує. У неї в цій індивідуальній манері законсервувалося те, що раніше було звичайною генною природою співу, само по собі це не є індивідуальна манера співу. Це чути. Село так само мелізмує, але колективне виконання йде, як по «платформам», і багато чого нівелюється. Діапазон був у неї у дві октави, їй однаково легко було співати і внизу. і вгорі. [А ви ще десь таке в Україні зустрічали? – Т.П.] Багато. Київська, Рівненська, Брестська області у мене є подібні речі...

Ганна Мовчан

Ганна Мовчан прожила дуже складне життя, чоловік її загинув у перші дні війни, натерпілася горя і від німців, і від односельчан. Односельці казали: ««Баба нє ат міра сєво». Вони вважали її «з причудом». Був в неї випадок, коли німці забирали корови в усіх дворах. Вона корову не дала, тому що нема чим годувати трьох дітей, це єдине, шо було. І тут німці заходять на подвір’я, а їй старша дочка каже: «Мамо, німці!» У неї була піч розтоплена, вона залила в ту піч воду, і сама сховалася в піч, і заслонкою старша дочка її закрила. А менша двохлітня плакала і скиглила під столом. Німець зайшов в хату, вистрелив, і молодша дочка замовчала. Вона ж (Ганна Мовчан – Т.П.) не знала, що він вистрелив просто в стелю, а дитина від переляку замовчала. Розумієте? Поставте себе на її місце: в печі закрита на заслонку, і що їй там думати. І чи взагалі в такий момент думається? Як вона потім казала, ховалася по лободам, ховалася, щоб не піймали німці. А в селі ніхто не хотів прийняти її з трьома дітьми. Вона пережила дуже страшні речі».

Однак із закінченням війни Ганні Яківні судилося зазнати ще чимало горя: «Баба була бідна, незахищена ніким. Вона до мене каже: «Марієчко, Ви знаєте, в мене чоловік на фронті в перші дні загинув, я лишилася одна з трьома дітьми, а тут пам’ятник, значить, воїнам побудували. Я туди хожу, як на могилу чоловіка, бо так і не знаю, де він загинув. А коло нього… Наша сільрада тут побудувала нужник, як же ж так можна?!» Іду до голови колгоспу, кажу: «Значить, так, нужник від пам’ятника забрати, а не заберете, я за це напишу таку статтю в Києві, що ніколи не відмиєтеся. Хочете? Я, – кажу, – тітка скандальна, зо мною лучче не зв’язуватися». За тиждень все вичистили. Так це дякуючи посвідченню ЦК комсомолу, розумієте, страх перед керівними органами зробив свою справу. А чого не можна по розумному? Чому не можна по людськи?».

Жінки з с.Жван на зйомках фільму

Познайомившись із Ганною Яківною ближче, дослідники зрозуміли, що через те, що вона не вміла співати з усіма, односельчани з неї насміхалися та зневажали: «Ну в результаті я її пишу біля елеватора в кімнатці, розумію, що матеріал унікальний. Тут приходить голова колгоспу, дивиться, а мій чоловік (В.Пилипчак – Т.П.) в окулярах (він же в опері працює, знаєте, такого невисокого росту) грузить зерно. Він по життю людина проста, сам з Вінниччини і до роботи ставиться з повагою. «Хто такий?» – грізно питає голова. Коли ми показали, що в нас від ЦК комсомолу відрядження, вони не знали, куди дітися од страху. В результаті ми писали спокійно всі дні. Але баба Сіриха не могла співати з загальною громадою села. І село вважало її за якусь «вбогеньку» аргументом був факт – їх багато, а вона одна так співає. Значить, як вони кажуть, баба з «прівєтом». Коли ми їм доказали, що баба не з «прівєтом», а баба унікальна, вони її нищили. Оце паскудне стадне почуття: як тільки не такий як всі, значить, все – треба нищити».

Втім, після приїзду київських музикантів життя баби Сірихи змінилося: вона почала виступати на концертах у Києві, про неї зняли фільм, а односельчани, зрозумівши, що Ганна Мовчан така важлива для гостей із столиці, намагалися її задобрити і заслужити хоч дещицю уваги і до себе: «Ми бабу привозили на концерти і зустрічі в Спілці письменників в Києві. А в селі голова вже зрозумів, що баба дуже «важна» особа. Як тільки організовуєм концерт, зі жванської сільради мені телефонують: «Бабу зібрали, в Вінницю привезли, на поїзд посадили, стрічайте». Ми ж розуміємо, що баба не дура. Бо ж її хормейстер хора Верьовки возить на концерти в Київ, так значить нада. Ми ж розуміємо». Поки баба була в нас, вони їй город зорали, курник шифєром накрили. Я їм пару разів ще нагадала, що «як будете бабу ображати…!» От тоді стали розуміти, що шось тут вони не дотягують, бо раз в Києві тітка співає, хор Вєрьовки каже, що це гарно, значить, «тра прислухаться». Через два роки ми упросили Укртелефільм відзняли фільм про неї. 

До давнього села, до баби Сірихи

Після фільму вона вже жила собі далі, її вже не чіпали. Сумно інше. Чому ніхто з села не продовжив вивчення традиційної народної культури села, не підняв для майбутньої молоді весь прекрасний репертуар, який ми 35 років тому записали, розшифрували і видали. Натомість місцева кіностудія відзняла фільм про село, але сучасне (2011 рік). Хочеться плакати. Нічого від традиційної культури села не залишилося. Авторські пісні під «банян», традиційного сільського оркестру нема, а з репертуару Ганни Мовчан і жителів села 1980-х років жодної пісні. Чому клубні працівники так знехтували працею по передачі співу молодій генерації? Натомість у фільм вставлені фрагменти з нашого фільму про Ганну Мовчан і коментар за кадром «наша знаменита співачка Ганна Мовчан».

Роки пройшли, а голос Ганни Мовчан та фільм про неї лишилися у записах. Тож тепер завдяки зусиллям Марії Пилипчак маємо змогу почути справжній мелізматичний спів та відчути глибину народної культури за допомогою прадавнього мелосу.

кандидат історичних наук