Про народну мораль, вечорниці і нечисту силу

У більшості регіонів України молодим людям не дозволялося затримуватися на вечорницях допізна. 

Особливо це стосувалося дівчат: «Стараються піти з вечорниць досвіта, щоб люди не бачили. Дівчину, що спізнилась, старі люди осуджують, а молодь може освистати і поглузувати» (Харківщина); «А як вже глуха ніч, це вже добрі вечері, хазяїн виходив на двір дивитися на зорі: “О, вже дівчата, розходьтеся, бо вже добрі вечері”. То вже як хто іде з їх, то вже що-небудь і побачить! Шо-небудь і лізе коло плота! Бо як шось погане, то воно ніколи не йде посеред дороги, а йде коров'ячими ступаками, тудою, де корова йде попід плотом»(Південна Волинь).

Непереливки було й парубкові, який занадто пізно повертався з вечорниць – вважалося, що на нього неминуче чекатиме зустріч з нечистою силою. За народними уявленнями, нечисть могла підстерегти хлопця по дорозі додому, на перехресті, коло цвинтаря, коло ставу, де густі береги, і в інших страшних місцях (особливо навпроти хати, де живе відьма). Вона несподівано з'являлася то сивою кобилою, то козою, то білим конем, то котом із вогняними очима, то бараном, то зайцем, то кроликом. Серед ставу сиділа вона солдатом, який розтягав руками, ніби щось шив, і час від часу покрикував на місяця, що ховався за хмару: «Світи, бо не видно мундира латати!» Ось як про це розповідали в селі Губча на Південній Волині: «Одному запізнілому парубку на перехресті попався заєць. Сам в руки йшов! Кинувся він його ловити - він і не втікає, і спіймати не дається! Так він ловив його всю дорогу, аж до своєї хати! А коло хати - величезна калюжа (осінь, болото по вуха). Заєць десь зник. Парубок тільки ногу через перелаз - а заєць іззаду як турне його в калюжу! Так і викачався в болоті, сам став схожий на чорта».

Інший невдаха з цього ж села «барана захотів зловити - гарного, кучерявого, що ходив по вулиці, наче заблудив. А баранчик виявився хитрим — не втікав і не давався в руки (така вже манера загравання нечистої сили з недолугими парубками), а все заманював простака до річки. Ось уже хлопець ніби схопив його за роги (думав же, розживеться на дармове м'ясо) - а баран шубовсть в річку та й ну волочити парубка по болоту, по лозах, по корчах, по воді! Обвозив його мало не до світа, викачав його в багні, подер всього, обтріпав, обірвав. А тоді скинув із себе. Прочумався парубок, згадав, шо вже йде до дівчат на досвітки, та й хата недалеко була! Зайшов він у хату, - дівчата перелякались, бо істинно уподібнився до нечистої сили. А потім сміялися з нього ще довго, довго - бачите, як недобре бути захланним і посягати на чуже добро навіть йдучи на досвітки, бо виходить, що той, хто хотів зловити барана, був уловлений сам і його таємні наміри стали відомі всім».

Але найбільше постраждав парубок Гнат, який «пізно вночі йшов до своєї дівчини Харитини на досвітки. Дойшов він до середохресної дороги, глядь - а серед дороги враз стала перед ним копиця сіна завбільшки як хата! "Де ж вона тут взялася?"- здивувався Гнат та хотів її обійти - еге! Він вліво - і вона вліво, він вбік - і вона вбік, він назад - і вона перед ним, куди хлопець, туди й копиця сунеться, не пускає до дівчини! Гнат був парубок бравий, мав при собі рушницю, з якою не розлучався і нічого не боявся. Та ба! Із рушницею проти нечистої сили не повоюєш! Як розсердиться Гнат, як стукне прикладом ту копицю з усієї сили! А нечисте, видно, й собі розсердилось - посунулось, та й сіло ззаду йому на плечі! Присів Гнат од такої напасті, а ще більше - од страху, та поволікся таки до Харитини з копицею за плечима. Ледве дихаючи, дотягся, постукав у вікно: "Харитино! Одчини!" Вийшла дівчина, оборонила - копиця зсунулася з плечей і не знати, де ділась, я Гнат вісім неділь лежав слабий, аж чуприна йому облізла! То то й лихо, шо сміливий, та не розумний: ні щоб перехреститися та молитву прочитати - куди так! Він битися почав з нечистим!»

Не милували чорти також і дівчат, які довго засиджувалися на вечорницях. Ось що розповідала моя рідна баба Варава Оксенька (1904 р. народження) з цього ж села: «Там, де Панасова хата, в нас зборня була (місцева назва вечорниць - Л. І.). Довго сидимо - до часу ночі, до трох, а посля йдемо додому вдвох з Ганьою. Як ідем - стоїть баран під муром! Кажу: "Давай зловим, то буде м’ясо! - "Давай!" Зловили й ведем за роги, а він і не тікає! Прив'язали в хліві, думали, рано зарізати. А він вдосвіта все в хліві поперекидав, зірвав двері з завісів і втік! То лядаще (місцева назва нечистої сили. - Л.І.). Воно нам нічого не робило, бо була ніч, а як став досвіток, то вже там виробляло, щоб на другий раз не вела й не ловила!»

Інша дівка Марфа розказувала моєму дідові, як ходила вона на досвітки. І знову ж таки той самий нечистий спокушав її в образі барана - та дівка ця була хитра і не захланна (а може, ще й відьма - ось послухайте): «Йду раз пізно додому, дивлюсь - біжить баран до мене, такий гарний, кучерявий... Я сіла на того барана та й приїхала аж додому, а як злізла, то не знати, де дівся. Приходжу під хату, бачу - лежить під порогом місяць! Я потанцювала, потанцювала по тому місяцеві та й пішла в хату спати».

Іноді не обходилося без страху й на самих вечорницях, особливо якщо молодь занадто шуміла й реготала після півночі. Таке колись було в селі Губча на Південній Волині, звідки я родом, та ще й у хаті близьких сусідів - діда Аврама (дочка його розповідала). Дуже вже реготали парубки, коли чують - шелеп щось з-під комина! Дивляться - качур вискочив з комина, великий, рябокрилий, голова зелена, по припічку взад-вперед походжає та людським голосом до діда Аврама примовляє: "Аврамець - брехунець! Аврамець - брехунець!" (Цей дід знав найбільше небилиць, був найкращим оповідачем, вмів усіх насмішити, і його завжди запрошували на досвітки, щоб усіх веселив, давали почесне місце коло стола або коло печі). Всі поніміли від страху, а качур походив, походив, головою покрутив — та й назад в комин!

Страх перед нечистою силою сидів у моїх земляках завжди, вона ввижалася їм навіть там, де її не було. Ось яка історія трапилася вже в пізніші часи. В одній хаті зібралися на вечорниці - хлопці грали в карти, дівчата чесали язики. Була тепла осінь, хата низька, під солом'яною стріхою, піч палилася, а зібралося добрий гурт, та й душно. Для того вийняли шибку, щоб легше дихати. А один чоловік йшов по вулиці, та й сховався під стріхою, якраз коло того вікна, щоб перечекати дощ. Через якийсь час висунулася з вікна голова якогось парубка, покрутилася на всі боки й промовила: «Дощ іде! А темно - хоч в морду дай!» Той, що стояв під стріхою, не думаючи, розмахнувся - та лясь його по щоці! Ох і переляку було!

Тож хоч вечорниці та досвітки - справа приємна, все ж вони могли виявитися досить небезпечними для тих, хто порушував встановлені моральні норми.

кандидат філологічних наук, старший науковий співробітник відділу української та зарубіжної фольклористики ІМФЕ ім.М.Т.Рильського НАН України