“Страшні часи були, і то було пережити…”
Про цих людей ніколи не пишуть в газетах, їх не показують на телебаченні, про них не вчать у підручниках, вони живуть тихим життям і рідко розповідають про те, що їм довелося побачити. Сьогодні я писатиму про тих, кому випало жити в період масової загибелі людей під час кривавих подій ХХ ст. – голоду, війни, репресій. Доля таких людей була нелегкою, сповненою несправедливості та насильства. Проте вони пройшли своє випробування, і не просто вижили, а ПЕРЕжили – кожен свою власну трагедію і власний біль.
Пролог
Мені б хотілося розповісти про одну дуже особливу бабусю з Сокальського р-ну Львівської області, з якою я мала честь розмовляти у 2011 році. Звати її Параскевія Миколаївна, і три, проведені години поруч із нею, я не забуду ніколи. Про таких людей дуже складно писати. Без пафосу. Без фальші. Без героїчних образів і звичних штампів. А все тому, що нам складно навіть усвідомити, наскільки незвичайним було життя звичайних людей у моторошні повоєнні часи.
Я спробую скласти свою розповідь про Параскевію Миколаївну з фрагментів інтерв’ю, не змінюючи тексту і мови, для того, щоб максимально точно передати те, що мені довелося почути.
Наша розмова розпочалася зі звичного формального запитання про дату народження, і вже з цього моменту я зрозуміла, що знаходжуся поруч з непростою людиною: «[Якого Ви року народження? – Т.П.] Правдиво, я з дваціть п’ятого, але я собі, як мене арестували (…), як політв’язня, я собі рік украла, бо як молодша – меншу кару давали». Ось так найпростіше перше запитання одразу відкрило мені завісу, за якою крилася особиста трагедія цієї жінки. Так сталося, що війна для Параскевії Миколаївни виявилася меншим злом, порівняно з тим, що чекало на неї потім – арешт та заслання через контакти з Українською Повстанською Армією: «Закінчилася війна дев’ятого травня, а семого червня мене під арест, як політв’язня засужено на десіть років тюремного заключенія».
Повстанці
На момент арешту Параскевії Миколаївні заледве виповнилося 20 років. Вона не була ані активною учасницею націоналістичного підпілля, ані зв’язковою, здебільшого просто виконувала допоміжну роботу: «[А як Ви помагали – Т.П.] А во достачали продукти повстанцям до ліса, ті во штахети (дошки – Т.П.) переносили. То навіть одну зе мого року, з Піщанки, убили, вона переносила, то якраз переходила канал, а руска засідка там сиділа, і її вбили там на тім каналі. Та тай, було, було, були страшні часи, а часи були повстанські, бандерівські».
Після цього я попросила розказати більше про «бандерівські» часи: «Вони (повстанці – Т.П.) бідували, в лісах перебували, і всьо приходилось їм переживати: і голод, і холод, всьо. Але вони були увірені, і не зрадили свеї Батьківщини, як Степана Бандеру. А Бандера він сильно вірив у свою молодь. Він сильно вірив. За то усі молоді називали бандерівці. (…) Дуже молоді, дуже молоденькі ішли (в повстанці – Т.П.), і охоче, ніхто їх не заставляв. Вони сами охоче ішли, тому шо вони відчували, шо Україна, то є шось рідне для нас. То вони дуже молоденькими ішли. (…) Вже москалі воювали, були ту, а повстанці по лісах все одно, по схронах, криївки робили. А криївку як робили, то так вже скрізь ті москалі скрізь з списами ходили, шнирили. То самі головні (повстанці – Т.П.) то робили, криниці, во колодязь, то з колодізі робили підземний хід, де сама та повстанська організація криївку мала, з колодізі, і підземний хід був прокопаний до криївки. [А правду кажуть, шо повстанці ніколи не здавались? – Т.П.] Та не здавалися, вони себе сами розстрілювали, як відчував, шо вже є така загроза, до крайності, то сам себе розстрілив, но в руки не здавався. Бо як вони (НКВД – Т.П.) узєли, допустім, того повстанця взєли, то вони вжем катували, мордували, голки попід нігті пхали, шоб всьо видавав. А шоб не видавати теї тайни, значить, себе розстріляв, значить, всьо вмерло. Себе розстрілювали і не здавали сі. Отакі молоді хлопці. Страшні часи були, і то було пережити…».
З часом, Параскевію Миколаївну почали підозрювати у стосунках з бандерівцями: «І робили шо, приходили, шо вже підозрівали мене, тай вже шо робили, приходили і питали: “Де у вас повстанці зброю, де сховали?”. Загата, як то дерев’яні хати колись були, і загати були зі сіна, і казали: “Ви знаєте, ви маєте бандерівський схрон тутво, в загаті, ми будем розвалювати”. На шо, я була молода, а в мене уже розум трохи працював.(…) Я кажу: “Прошу дуже, то ваша воля, я не заперечую, не можу вам заперечити, а ви, як розкидаєте ту загату, як знайдете зброю, то нічого, а як не найдете, шоб ви мені всьо встановили на місце так, як було”. І не зачіпали. [А була там зброя? – Т.П.] Не було. На городі всьо було (сміється), мали сь ми город так від дому, кусочок, недалеко, і там на городі. А одно шкодую, зброя то зброя, а одно шкодую, малам книжку «Історія України» – давні часи всі, і я книжку ту положила, але погано зробила, шо я у такий салафановий (целофановий – Т.П.) кульок не впхала, а я, ну, її так обвернула і положила, і вона так мені від дощу замокла, ну, і пропала та книжка. Я так по нинішній день шкодую теї книжки».
Після цього епізоду з книгою пройшло більше 60 років. А Параскевія Миколаївна не забула. Чому? Бо мова ж іде не просто про книгу, а про національну історію, національних героїв, національну гордість, яку вона вимушена була ховати глибоко під землею, і яку вона, не змогла вберегти...
Арешт
Пройшло небагато часу після цього інциденту, і Параскевію Миколаївну викликали на допит: «Батьки передчували, шо мене будуть арештовувати, і знали, шо мене вже арестують, то в Раві був з нашого села такий учитель, то він татові все казав: “Миколо, твою дівчину заберут, заберут під арест, а шоб вона троха відійшла від села, від теї брехні, – каже, – най іде до мене до Рави (Рави-Руської - Т.П.)”. І тато мене не пустив – шо має бути, то має бути. (…) То я працювала в молочарні, де молоко здавали. А подружка моя працювала в магазині, в тім самім будинку. Як нас забрали вже на допит, і її, і мене до Рави-Руської, вона зразу сі признала до всього, шо вона трошка знала про повстанців, вона всьо сі признала. А я сі не признала. Били так, і нагайки гумові, а другий раз кулак в голову, від кулака до стіни, до муру падала. Впала, відлили водою, і далі били. Ну постанова в мене була така: до нічого сі не признаю, шоб мене забили, бо як я сі признаю, значить, я мушу за собою когось тягнути так само, арест, в тюрму. Я до нічого сі не признала, так і на суді мені у Львові зачитали, коли суд ішов, шо до нічого не зізнається, но подтвєрждаєт та моя подружка, шо в магазині торгувала. І потім мене засудили, дали десіть років ув’язнення».
Батьки
Після арешту Параскевії Миколаївни заарештували, засудили і вислали її батьків: «Мене скорше забрали, мене забрали в сорок п’ятому, післі війни, а їх забрали в сорок сьомому. (…) І бідні тато, так мені шкода тата і мами, шо вони так за Україну стояли, тато воював в вісімнаціть років вже під Білою Церквою, там на східній Україні вже воювали, а кості свої прийшлось сі зложити у вічній (плаче)… Кємєровская область, город Анжеро-Суджинськ, Новая колонія, уліца Бєговая. Адрес пам’ятаю, де батьки померли. [То Ви їх так і не бачили з того часу?] Нє, і листа не вільно було писати, заборонено. Один лист, то ше були вдома, то було мені дозволено «за харошую работу» написати, то я написала додому ше в сорок сьомому році, ше батьки були вдома. То тато мені потім відписали: «Дорога моя дитино, ми як одержали твого листа, то ми вікна промивали, так плакали сльозами, бо за сльозами не було видно». І так, бідні, померли. (…) Страшні часи були, але то всьо відбувалось душевно, за Україну. Люди освічені, хоть тепер є освічені люди, а тоді мало освічених було, але серцем всі відчували, шо то є своє рідне, шо то Україна, шо то є вона дорога, то є наша земля, і ми повинні її любити і шанувати».
Заслання
Зі сльозами на очах розповідала Параскевія Миколаївна про повсякдення в сталінських таборах: «В лісі валили сосни, кубатуру. А кубатура була велика, як зробила, то дали вечерю, дали якоїсь баланди, казали, трошка де плавало дві крайки картофлі і вода. А як не зробила, то вже вечері не дали, ніч не дали їсти. То я як (дурненька, ше молода була) не зробила кубатури, а їсти хочеть сі, то сіла на тім бревні і плакала, шо кубатури не зробила, і вже їсти не дадут. Ну як було зробити кубатуру? Як сосна висока, а пилу дали ручну, називалася пила «Баян», а нас дві, як комарики під тею сосною стояли, її різали. А шоб до сосни дійти, то не можна було, бо сніги по пояс, то кидала лопату, бо давали інструмент на повал ліса. Кидала лопату, а тоди лігала сама на сніг і катулила сі по снігові до теї сосни, тоді брала лопату, і довкола сосни сніг треба було відкидати, шоб пила мала куда ходити. А сосна як упала, значить всьо, вона «пах» у сніг, і ніц не видно, но гілляки. Тоди ставали на ту сосну, і сокирою обрізали, обрубували, ну а потім конє давали і волоку, ше така була на ланцюг, і той чіпали, і волокли до естакади. А естакада то така була, де звозили дерево, а потім його відправляли де.
[А по скільки вас селили в бараку? – Т.П.] Ой, по сто, сімдесят один барак. І всьо самі молоді дівчата. А їдна була руска, то така людожерка була, шо вона ніц не їла, но чоловіче м’ясо, кормила сі. Її начальник лагеря Новіков, він її в карцер сажав, як то тепер кажуть, в тюрмі ше є тюрмочка, в карцер її садив. Вона відсиділа в карцері, ми наробили сі в лісі, полєгали спати, а воно по бараку ходе і щупає за ноги: «Я хачу чєловєчєго мяса, я хачу человєчєго мяса». І спати навіть страшно було, бо ходили і душили людей (…).
Або яка була неправда! Ми на ріці Косьві, та ріка вона є, будували гідростанцію (Широківська ГЕС - Т.П.), вона мала гнати, освічувати, всю Мордовскую область. Побудували на наших кістках, заключонних, побудували, а тоді брехнею – приносіть нам в общежитіє, казали, в барак, приносіть газету, шо то побудували комсомольці.
А та гідростанція побудована на наших кісточках, отаких молоденьких дівчат. На наших кістах побудували, а тоді обдурюють і дають читати газету, шо ніби то побудували гідростанцію комсомольці. А шо там таких дівчат, хлопців, шо там потопило сі! На тій станції, як будують, в ріку ту впав, і вже видиш, стоїш там на тім во краю, де конвої нас стережуть під штихом, і стоїш, а вода несе з теї гідростанції чоловіка, а він бідний проситься (бо виде, шо вже буде потопати): “Поможіть! Спасіть!”. І так вода його понесла. То страхіття було, то було страхіття».
Повернення
Відбувши десять років заслання Параскевія Миколаївна повернулася до рідного села. Вийшла заміж. Має дітей, онуків і двох правнучок, якими страшенно тішиться.
Епілог
Кожен виїзд у поле стає для етнографа унікальною можливістю протягом 2-3 години розмови прожити чуже життя, відчути чуже горе, любов, гнів, радість, образу, всі-всі емоції, які в цьому житті траплялися. Такі речі не забуваються. Для мене знайомство з Параскевією Миколаївною стало черговим усвідомленням того, наскільки важливо почути тих, хто має, що сказати, наскільки важливо зрозуміти і відчути глибину трагедії, яку пережили ці люди в далекому минулому, і наскільки важливо навчитися у них ніколи не втрачати власної гідності.
