На південь і південний схід від Дону сформувалася велика, освоєна українським людом територія, відома під назвами Кубань, або Малиновий Клин. У 1792 році сюди було переселено українське Чорноморське козацьке військо. Чорноморські козаки заснували тут 40 курінних селищ. На початку XIX ст. на Кубань було переселено ще 50 000 козаків з родинами (з Полтавщини й Чернігівщини). Освоєння цих земель українцями продовжувалося і впродовж наступних років. Зокрема, у другій половині XIX ст. на Кубань пересели¬лося ще 250 000 чоловік. Наприкінці XVIII ст. майже все населення Кубані було українським. Очевидці так описують край початку XX ст.: «Кубанщина — переважно український край. Більша частина козаків вийшла із Запоріжжя і тільки за Кубанню починається якась мішанина, бо там приписано до війська кілька тисяч селян донських та азовських козаків і миколаївських солдатів» [7, с. 105].

Однак, незважаючи на українську етнічну більшість населення, після революції Кубань було включено до складу Росії. З 1920-х — до початку 1930-х років тут спостерігається відродження українського культурно-національного життя. У краї нараховувалося 900 000 україномовних жителів, працювало майже 150 українських шкіл. Проте вже з 1932 року почалися масові переслідування свідомої частини українства. Закривалися українські школи, хати-читальні; українська література спалювалася в людних місцях, було репресовано українських діячів культури, українських представників місцевої влади. У ході так званого розкуркулення влада вдавалася до масових депортацій українських селян з Кубані. Значних втрат зазнали українці Кубані і внаслідок штучно організованого більшовицькою Москвою Голодомору 1933 року. У результаті переслідувань і масштабних репресій, учинених тоталітарною владою Москви щодо «братнього українського народу», в етнодемографічній структурі населення Північного Кавказу відбулися зміни. Зокрема, якщо тільки на суцільно заселених українцями землях Північного Кавказу українців у 1926 році нараховувалося 2,5 млн (а на території розсіяного проживання мешкало ще 0,6 млн українців), то на 1989 рік кількість українців краю скоротилася більше аніж у 6 разів і становила лише 479,4 тис. осіб.

Отже, на оформленні північно-східних та східних кордонів України з Росією позначилися як пряма військова агресія більшовицької влади Росії проти України, так і різноплановий дипломатичний тиск та довільне, тенденційне трактування історичних і етнодемографічних реалій російським урядом. Унаслідок цього, як справедливо зазначає член-кореспондент НАН України В. І. Наулко, «мільйони компактно розселених українців залишилися поза Україною — у суміжних регіонах Кубані, Північного Кавказу, Приазов'я, Центрально-Чорноземного регіону тощо» [5, с. 16]. На українських землях, які відійшли до Росії (Північна Слобожанщина, частина Ростовської області (Таганрозька і Шахтинська округи), західна Кубань (Краснодарський край), за даними перепису 1926 року, українців нараховувалося 3 млн 357 тис. осіб, що становило 66 % всього населення цих земель. За В. Кубійовичем, ці українські етнічні землі — велика суцільна неросійська територія, відторгнута Росією від України, що була «включена до Росії навіть без прав автономної республіки чи автономної області; в ній українці не мають жодних національних прав, немає українських шкіл... української преси і книжок, а приплив українського друкованого слова і взагалі культурних зв'язків з УРСР — утруднений» [3, с. 52].

У зловісні пореволюційні десятиліття до українців цих східних українських етнічних земель були застосовані найжорстокіші фізичні розправи й масові депортації, унаслідок яких кількість українців на пограниччі Росії з Україною, Північному Кавказі за 1926—1939 роки зменшилася з трьох з лишком мільйонів до 0,3 млн.

Істотним аспектом процесу формування української національної території є національно-українське відвоювання нижньодніпровських просторів і Причорномор'я. Повторне освоєння українських степових районів було пов'язане з виникненням та існуванням Запорозької Січі та залюдненням краю козацьким населенням (ХVІ—ХVIII ст.). На першу половину XVIII ст. кордони Запорожжя по Лівобережжі на півночі сягали річки Орелі (притоки Дніпра), на півдні — річки Конки, на сході — вони простягалися до нижньої течії Дону, невеличкою територією між Бердянською косою і гирлом Кальміусу безпосередньо виходили до Азовського моря.

Ці кордони земель Запорожжя, якими Запорозька Січ фактично володіла з початку XVI до кінця XVIII ст., були закріплені за козаками спеціальним указом польського короля Стефана Баторія від 1576 року, а пізніше — підтверджені іншими польськими королями та московськими царями. На освоєних запорожцями землях виникло 8 паланок — регіональних осередків господарської діяльності, у яких проживало близько 200 000 чоловік. На південь від Запорожжя у Причорномор'ї та Криму жило близько мільйона українців.

На Запорожжі виробилися демократичні форми правління і фермерський спосіб землекористування. Запорожжя з його демократичним державним устроєм та своєрід¬ним способом господарювання перешкоджало реалізації далекосяжних геополітичних намірів Російської імперії — вийти до Чорного моря. Тому царат, використавши козацьку військову силу й майстерність у боротьбі проти татар, взявся за фактичне знищення Запорожжя та витіснення української людності з освоєних нею земель. У контексті російського проникнення до Чорного моря у XVIII — на початку XIX ст. розпочинається нова хвиля колонізації краю. На добре облаштованих та загосподарьованих козацьких землях 1764 року царська влада насаджує нове територіально-адміністративне формування під назвою «Новоросія». Звідтоді починається цілеспрямована політика русифікації краю, що супроводжувалася загарбанням козацьких земель та передачею їх на пільгових умовах колоністам з Європи та Росії, а також роздаровуванням їх царським вельможам. За¬порозьких козаків переселяли у віддалені райони (спочатку в міжріччя нижньої течії Південного Бугу і Дністра, а згодом — на Кубань), де вони за умов посиленої русифікації втрачали свою національну ідентичність.

На землях українських козаків були створені також (крім Новоросії) Нова Сербія (охоплювала територію сучасних північної частини Кіровоградської та південну частину Черкаської областей) та Слов'яно-Сербія (охоплювала південно-східні терени сучасної України. Численні архівні матеріали (колективні скарги українських селян) засвідчують, що іноземним і російським колоністам російська влада часто відводила на південних теренах України землі цілих козацьких поселень, фактично витісняю¬чи останніх з їхніх садиб та розоряючи їх. Українських селян, порівняно з іншими категоріями колоністів, позбавляли пільг, чинили на них усілякий економічний тиск.

Проте, незважаючи на антиукраїнську політику царату щодо колонізації півдня та південного сходу України, кількість українців у краї невпинно зростала. Уже на кінець XVIII ст. українці становлять переважну більшість населення краю (понад 70 %). Зо¬крема у 1763—1764 роках українці становили 74,8 % населення Новоросії, росіяни — 12,05 %, «волохи» - 9,19 %, серби - 2,08 %, поляки — 0,83 %, болгари — 0,24 % тощо. Із загального числа населення Новоросійського краю 1773 року — (107 143 чоловік) — українці становили 65 259, а росіяни — 39 496; волохи — 2 471 осіб [2, с. 105].

«Материали для географии и статистики России. Xерсонская губерния», видані 1863 року, засвідчують, що близько 75 % населення Xерсонської губернії, до складу якої входила територія нинішніх Одеської, Миколаївської, Кіровоградської областей і правобережної частини Xерсонської області, у 1852 році становили українці. Навіть у самій Одесі на цей час росіяни за чисельністю були лише на п'ятому місці.

Отже, усупереч натискам сусідніх народів, український народ у цілому зумів відстояти основну частину своїх етнічних земель, освоюючи водночас степові простори на Сході й Півдні. Відзначимо, що цілеспрямована політика русифікації Півдня України, яка особливо інтенсивно проходила в роки радянської влади, істотно вплинула на етнодемографічні характеристики населення Сходу та Півдня України.

У пореволюційний час розпочалася нова величезна хвиля міграції росіян в Україну, насамперед на схід та південь республіки. Цьому процесу передувала здійснена російським більшовицьким урядом політика геноциду щодо українського етносу. Основний удар було спрямовано проти українського селянства, яке становило понад 90 % усіх українців. Під гаслами боротьби проти куркульства значна частина селян фактично була оголошена поза законом, позбавлена будь-яких прав, піддана фізичному знищенню або депортована за межі України.

Зокрема, лише в 1929—1930 роках з українських сіл було вивезено понад півтора мільйона так званих куркулів — кращих господарів разом з родинами — до Сибіру та на північ Росії. Оскільки депортувати все населення в режиму не вистачило потуги, то решту вирішено було замордувати голодом. Підтвердженням того, що винищення українства голодом було цілеспрямованою акцією більшовицької Москви, є зізнання помічника Сталіна в Україні — Менделя Xатаєвича, який у 1933 році керував кампанією зернозаготівлі: «Між селянами і нашою владою точиться жорстока боротьба. Це боротьба на смерть... Голод довів їм, хто тут господар. Він коштував мільйони життів...». Унаслідок зорганізованого Москвою штучного голоду в 1932—1933 роках українське село втратило, згідно з даними різних джерел, від 4 до 7 млн життів. Водночас винищувалися як інтелектуальний потенціал нації, так і національні кадри в уряді та партії. Замість знищених національних керівних кадрів в Україну було надіслано десятки тисяч більшовицьких функціонерів з Росії.

Звільнивши «життєвий простір», більшовицька Росія зорганізовує посилену колонізацію України росіянами. Намісник Москви в Україні П. Постишев, один з основних організаторів українського голокосту, видає розпорядження про заселення росіянами спустошених внаслідок голоду українських сіл. «Повідомлення Всесоюзного переселенського комітету при Раднаркомі СРСР про переселення на Україну колгоспників з інших територій країни» засвідчують, що на кінець грудня 1933 року кількість переселенців з Росії у порожні після Голодомору українські хати Одещини, Дніпропетровщини, Донеччини та Xарківщини становила 117 149 осіб. Під грифом «Секретно» начальнику ГУЛАГ ОГПУ тов. Берману повідомлялося, що на 28 грудня 1933 року план перевезень колгоспників з Росії в Україну виконаний на 104,7 %. Це було 21 856 селянських господарств із Горьківської, Івановської, Центрально-Чорноземної областей Росії. Документи свідчать, що для новоселів уряд створював щонайкращі умови, надаючи всілякі пільги й матеріальну допомогу. Унаслідок цієї експансіоністської політики більшовицької Москви під кінець 1930-х років кількість росіян в Україні збільшилася майже вдвічі.

Дослідники справедливо зазначають, що за радянських часів більшовицькою владою використовувалися ті самі, що й за царату, мотивації цілеспрямованої міграції росіян в Україну — забезпечення російського впливу в ключових індустріальних і політичних центрах неросійської республіки. Так, у 1921—1922 роках робочу силу на шахти Донбасу вербували головно з Росії; «цілеспрямовані заходи з метою перемішування національного складу населення здійснювалися протягом усіх років існування СРСР» [1, с. 146].

Очевидно, що в пореволюційний період чисельність росіян в Україні швидко зростає не за рахунок їх природного репродуктивного розвитку, а внаслідок міграцій у великі міста та промислові центри з-поза меж України. Якщо в 1917 році в Україні в сучасних її межах налічувалося 3 млн 20 тис росіян (9,9 % від усього населення), то 1939 року їх чисельність зросла до 4 млн 315 тис (10,4 %), а в 1989 році їхня кількість зросла до 11 млн 355 тис (22,1 %). Тільки за період 1926—1989 років чисельність росіян в Україні зросла у 4,3 рази. Про інтенсивну міграцію росіян в Україну, зокрема в повоєнний період, свідчать дані переписів 1959 та 1989 років. Приріст росіян в Україні (4 264 769 осіб) за зазначене тридцятиріччя був майже такий, як і приріст українців (5 260 560), незважаючи на те, що стартова кількість росіян 1959 року була майже в 5 разів меншою, аніж українців. Важливо зазначити, що, згідно з даними перепису населення 1989 року, майже половина росіян України народилися поза межами України, тобто були мігрантами [див.: 1, с. 146—147].

Особливо інтенсивний приріст росіян за період з 1959 по 1979 роки спостерігався в Донецькій та Луганській областях. Так, якщо в Донецькій області приріст українців становив 254 433 осіб, то росіян — 624 138; а в Луганській відповідно 56 408 і 272 013 осіб. Якщо врахувати, що середня народжуваність (темпи природного приросту) у росіян та українців практично однакова, то стає очевидно: причиною швидкого збільшення кількості росіян у тогочасній Україні було цілеспрямоване їх масове переселення в цю республіку з-поза її меж.

Щодо чисельного співвідношення українців і росіян у південних областях України, то дані переписів населення Одеської, Миколаївської та Xерсонської областей за 1989 рік ілюструють переважання українців. Зокрема, українці в цих областях відповідно становили 54,6 %; 75,6 %; 75,8 %, а росіяни - 27,4 %; 19,4 % і 20,2 %. Сьогодні українці на теренах колишньої так званої Новоросії, як і в інших областях України, становлять абсолютну більшість. Проте є досить значним відсоток росіян в індустріально розвинених областях з високою питомою вагою міського населення (за перепи¬сом 1989 року): 45 % — у Луганській, 44 % — Донецькій, 33 % — Xарківській, 32 % — Запорізькій тощо. Xоча протягом двох останніх десятиліть намітилася дещо інша тенденція: за переписом 2001 року кількість росіян в Україні за часів незалежності скоротилася і стано¬вила 8 млн 334 тис. осіб (17 % від загальної кількості населення).

 
1. Етнонаціональна структура українського суспільства. Довідник. - К., 2004.
2. Заставний В. Українські етнічні землі. - Л., 1993.
3. Кубійович В. Зміни національних відносин в Україні у ХХ столітті // Народна творчість та етногра¬фія. - 1996. - № 1.
4. Махнова Г. П. Чисельність і склад українського населення Росії в 60-х роках XVIII ст. // Україн¬ський історичний журнал. - 1965. - № 2.
5. Наулко В. Український етнос у часі і просторі // Берегиня. - № 1. - 1992.
6. Русов А. Статистика украинского населения европейской России // Украинский народ в его прош¬лом и настоящем. - С.Пб., 1916.
7. Сергійчук В. Етнічні межі і державний кордон України. - К., 2000.
8. Сергійчук В. Українці в імперії. - К., 1992.
9. Січинський В. Чужинці про Україну. - К., 1992.

Цю статистику ми наводили не задля докорів російській спільноті (бо українці раді всім, хто приходить на їхню землю з миром) і не задля того, аби виставити нашим сусідам територіальні претензії (Україна поважає територіальну цілісність інших держав), а задля спростування безпідставних звинувачень нашої держави з боку Росії.

Що ж до мотивації агресії Росії проти України, то в її основі, поза сумнівом, лежать імперські амбіції політичної еліти цієї країни та бажання перешкодити реалізації євроінтеграційних устремлінь України. Проте така державна політика не має нічого спільного ні з демократією, ні з добросусідством. Подібна геополітична мотивація неоголошеного, проте реального втручання (в тому ж числі і військового) Росії в Україну, унаслідок якого зростає ескалація конфлікту, порушено територіальну цілісність останньої, гинуть українські громадяни, є недобросусідською і недалекоглядною. Сподіваємося, що російському народу не забракне мудрості, аби зрозуміти згубність недружньої політики чинної влади проти сусіднього слов'янського народу і вистачить політичної волі зупинити її. Адже Росія сама є вкрай нестабільною політичною системою, яка об'єднує сотні різноетнічних і різноконфесійних народів, які живуть, що важливо, на своїх споконвічних етнічних територіях — історичних батьківщинах. Як відомо, багато з них (народи Поволжя, Кавказу, Сибіру) у різний спосіб уже заявляли про своє право на самостійне державно-політичне буття. То чи варто (уже не вперше) Росії порушувати принцип територіальної ці¬лісності інших держав і відкривати «скриньку Пандори»? Як тут ще раз не згадати народну мудрість: «Не бачить сова, яка сама!».

Ті ж, хто прагне посіяти розбрат між громадянами України повинні пам'ятати, що «посієш вітер — пожнеш бурю». Адже більшість російської за походженням людності України давно визначилися щодо свого українського громадянства і є патріотами нашої держави. З українцями їх пов'язує спільна історична доля на благодатній українській землі. Благополуччя ж народів визначається не обсягами територій, а рівнем економічного розвитку, дотриманням принципів демократії і рівності громадянських прав і свобод.

Утім, найважливішими і найзагрозливішими є геополітичні наслідки російського вторгнення: Росія порушила післявоєнний світоустрій і принцип суверенітету народів та недоторканість кордонів інших держав. «Локальна війна»* Росії проти України може покласти початок глобальної Третьої світової війни за переділ світу. Розуміючи цю небезпеку, на події в Україні відгукнулися вчені різних країн.

* За визначенням генерала В. Гречанінова.

Нижче подаємо міркування щодо них науковців Українського етнологічного центру (УЕЦ) та етнологів з інших установ, висловлені під час Круглого столу, а також наводимо думки з приводу подій в Україні наших зарубіжних колег.

Валентина Борисенко, д-р іст. наук, професор, зав. АНФРФІМФЕ (родом із с. Хижинці Вінницького р-ну Вінницької обл.)

У сучасному глобалізованому світі, де високий ступінь технічної інтеграції, дедалі сильніше постає культурний феномен національної ідентичності. Багато міркувань і пересудів виникає із цього питання на побутовому рівні через недостатнє осмислення суспільством процесів, що відбуваються, та через незнання власної історії.

Безперечно, що серед багатьох причин сучасних конфліктів на Сході та Півдні України головною є відкрита агресія войовничого сусіда — Російської Федерації з підкупом нечисленної групи українських громадян.

Крім політичної складової подій, виразно постає й соціальна, бо невдоволеність життям, особливо молоді, кличе їх на проплачені «подвиги» проти своєї країни і свого ж народу. Та схильність до співпраці з окупантом і боротьба з українськими цінностями, символами України, убивство людей за українську мову, підкреслюємо нечисленних груп проросійськи налаштованих громадян України, є результатом багаторічної асимілятивної політики з боку Російської імперії, яка особливо посилилася в повоєнний час. Посилену увагу приділяли промисловим південно-східним регіонам, де натиск зросійщення був таким потужним, що викликав супротив української інтелігенції. Вихідцями з Донбасу є відомі українські вчені, письменники, поети, правозахисники, які першими забили тривогу про насильницьку асиміляцію українців. Серед них — Іван Світличний, Іван Дзюба, Василь Стус, Олекса Тихий та ін.

Асиміляційна політика, яку проводив Радянський Союз щодо інших народів, викликала природну занепокоєність і протести. Не випадково в грудні 1964 року група українських комуністів звернулася до комуністів усього світу, декларуючи тривогу за долю свого українського народу. Вони писали: «Величезний пропагандистський апарат партії невтомно твердить про рівноправність і дружбу націй в Радянському Союзі, про повне й остаточне розв'язання в СРСР національного питання.

Насправді ж під маскою великих ідей інтернаціоналізму і братерства народів ведеться груба, нахабна своїми методами і розмірами русифікаторська колонізаційна політика Москви. Російський великодержавний шовінізм розпалюється планомірно і цілеспрямовано, він поглинає великі матеріальні і духовні ресурси держави, він — хочемо заявити на весь світ — становить щораз більшу загрозу мирові і безпеці народів, він стає справжнім прапором найбільшої в світі імперії...». Лист написано понад 40 років тому, проте актуальність проблеми лише зросла. Далі в зверненні зазначено: «Так, на Україні в державних установах майже не вживається для ведення справ українська мова. Русифікуються дитячі заклади, школи. Середні та вищі учбові заклади зрусифіковані майже повністю, за винятком хіба українських відділів філологічних факультетів...» (Історія України. Xрестоматія. — К., 2013. — С. 842.). Величезну шкоду асиміляції народу на своїй землі, денаціоналізації теоретично обґрунтував відомий славіст О. Потебня, який ще в XIX ст. писав про те, що витіснені національні почуття не заміняються іншими, денаціоналі¬зація веде до жорстокості, аморальності, до мерзотності. Його теоретичні розробки тепер проявилися в південно-східних регіонах. З нечуваною жорстокістю терористи розправляються з усіма, хто має українські почування, упроваджуючи політику «етногеноциду».

Україномовне населення все автоматично маркується як «бандерівці». Про таке С. Бандері, мабуть, і не снилося. Звідки ж їм знати, що Степан Бандера походив із сім'ї священика, що після проголошення незалежності України був відразу заарештований німцями і просидів роки у в'язниці.

На відеозаписах та з екранів телевізорів бачимо, як хлопчину з Кривого Рогу схопили на вулиці (він пішов лише поглянути на Майдан) і били, приказуючи: «Бей хахла»; роздягненого хлопця з Майдану штрикали ножем і запитували: «Ну и что тебе дал твой Бендера?». Військового, який народився і виріс у Севастополі, окупант, закликаючи здатися, назвав «бандеровской швалью». Як українців тепер тільки не принижують, маркуючи: «хахли», «націоналісти», «бандеровці», «фашисти», «радикали», «екстремісти». Отже, московські ідеологи зумисне прагнули змінити нашу ідентичність на нашій же землі — з українця на хахла і бандерівця. А ми, попри все, навіть до представників інших етнічних груп, лагідно звертаємося: «доню чи синку», толеруючи їхній культурі і мові.

Під час етнографічних експедицій (мною охоплено понад 500 сіл) я вивчала культуру, звичаї та обряди поляків, греків, болгар, які проживають у різних областях компактно або в змішаних селах. Власні спостереження переконали мене, що більшість населення України, незалежно від етнічного походження, освіти, соціального стану, доброзичливо ставиться до етнічних українців і любить Україну. Складніше справа виглядає з явною меншістю денаціоналізованих українців та певної частини шовіністично налаштованих представників різних етнічних груп. Асиміляція українців та інших етнічних груп у Російській імперії і Радянському Союзі була надто потужною і здійснювалася жорстокими засобами. На провладних мітингах на Сході один молодик кричав: «Так ми ж почті рускіє». Головне, що «почті». Подібні до нього люди найбільше бояться не злочинців, які вбивають мирних людей, а україномовних міфічних «бандерівців». Поряд із цим «почті рускім» стояв його колега з написом: «Ми за Януковича». Як адекватна людина, навіть росіянин, може бути «за» за вбивцю? Вони не знають своєї історії, культу¬ри і не ставлять собі питання, коли й чому вони стали «почті». Що це за національна ідентичність «почті рускіє»?

Вона утворилася в ході насильницької політики русифікації протягом тривалого історичного періоду після приєднання України до Росії, але найжорстокіше проводилася за радянських часів. Бачимо, що в Луганському обласному державному архіві всі звіти з районів про стан сільського господарства 1920-1930-х років написані українською мовою. Та згодом усі школи масово переводилися на російську мову навчання не лише в містах, а й у селах, особливо Півдня і Сходу України, мотивуючи це саме тим, що там живуть різні етнічні групи та ігноруючи при цьому українську більшість. Знаний академік Іван Дзюба у 1972 році написав листа до ЦК КПУ й додав до нього аналітичний матеріал «Інтернаціоналізм чи русифікація? Висновок комісії ЦК КП України був суворий; вона вважала, що «з позицій буржуазного націоналізму розглядає Дзюба і питання про мову. Існування другої мови — російської — у вжитку народів СРСР, всупереч фактам, він вважає прямою загрозою цим мовам і народам, двомовність називає "зашморгом на шиї народів". Сучасні політики в пошуках нібито компромісу обговорюють питання статусу російської мови як регіональної, чим програмують зашморг на шиї українців південно-східних регіонів, які, за переписом становлять більшість населення краю. Такі дії можуть призвести до ще більшої загрози анексії нашої території, бо сусіди, щоб захистити «рускоязичних», прийдуть відбирати наші землі.

З 1975 року Москва заборонила подавати дисертації, написані українською мовою. Усі науковці також поступово зросійщувалися, а водночас змінювали і свою національну свідомість. Їхньою адресою був «не дом и не улица, а Советский Союз», вони ставали «почті». Сьогодні маємо проблему саме з оцим несвідомим денаціоналізованим контингентом людей, коли вони просто «почті» за національною ідентичністю. А щодо етнічних росіян, яких переселили спеціально сюди після Другої світової війни, то вони мають вибір і право повернутися на історичну батьківщину (у разі такого вже неприйняття всього українського).

Згадаймо, що український народ вже невпинно проявляв свою толерантність і повагу до етнічних груп. Так, у 1920-х роках в Україні було створено польські, єврейські, болгарські та інші школи, видавалися підручники, періодика. Однак радянська влада побачила небезпеку в розвиткові етнічних культур і вже на початку 1930-х років жорстоко згорнула будь-які прояви національних осередків, як, зрештою, і українізацію. Інтелігенцію різних етнічних груп було репресовано. Почалася тотальна русифікація всього населення України, яка, на жаль, досягла значних успіхів, найбільше на Сході та Півдні України. Там скоротилися години на викладання історії України, за роки незалежності не було створено жодної кафедри етнології, де б вивчалася культура українців та інших етнічних груп.

За переписом 2001 року, в Україні офіційно проживає 77,8 % українців (від усього населен¬ня республіки), серед яких 82,2 % вважають рідною мову своєї національності. Якщо зауважити, що у світі тепер немає однонаціональних держав, то майже 80 % корінного етносу є високим показником національного характеру держави. До речі, титульні нації в багатьох європейських країнах ледь досягають 60 %. За даними цього ж перепису, 17,3 % населення України складають росіяни, які майже стовідсотково розмовляють російською. За ними йдуть 0,6 % білорусів, 0,5 % становлять молдовани, кримські татари, 0,4 % — болгари, по 0,3 % — угорці, румуни, поляки, по 0,2 % — євреї, вірмени, греки, татари, по 0,1 % — азербайджанці, цигани, грузини, німці, гагаузи. Решта представників інших етнічних груп становлять від кількох сотень осіб до кількох одиниць.

За роки незалежності українці прихильно ставилися до всіх представників етнічних груп, відкривали румунські, угорські, польські, єврейські, грецькі середні школи з рідною мовою навчання та створювали факультети або й цілі вищі навчальні заклади. У нас є синагоги, костели, мечеті, церкви. Щодо етнічної меншини росіян, то вони в Україні значно краще забезпечені пресою, книгодрукуванням, театрами, аніж самі українці. Україна в ставленні до національних меншин — найдемократичніша держава у світі, бо в інших країнах етнічні групи, які становлять менше кількох відсотків, взагалі не вважаються меншинами, а розглядаються як окремі представники, котрим держава не створює їхніх шкіл. Функціонують там лише недільні, що фінансуються виключно коштом громад.

Українці потерпають від засилля російськомовних програм на всіх каналах телебачення. Ось лише один промовистий приклад. У 2013 році оголосили підсумки року на найкращу українську пісню. Перших десять співаків, крім О. Пономарьова, виконували пісні російською. Жоден з українців не заявив про¬тесту проти утиснення нашої пісні. А може, потрібно було?

Феномен національної ідентичності складний. Та в умовах України, яка впродовж віків мала контакти з різними народами Сходу, Заходу, Півдня і Півночі, представники різних етнічних груп почуваються комфортно, навіть у нелегких 1990-х роках, слава Богу, не було етнічних конфліктів. Отже, нинішні провокації й неправда про утиснення російськомовних громадян — це неправдива й маніпулятивна політика північного сусіда, що послав на нашу землю терористів.

Юрій Бідношия, наук. співробітник УЕЦ (родом із м. Білої Церкви Київської обл.)

На мій погляд, корені теперішньої нашої кризи слід шукати в сторіччях бездержавності українців — адже державність УРСР була радше декларативною. Тому в 1991 році ми здобули незалежність, не маючи справжньої політичної еліти, яка була б орієнтована на загальнонаціональні інтереси. До влади прямо чи опосередковано прийшла колишня партноменклатура, яка зрослася з криміналізованим бізнесом. В умовах ринкової економіки ці так звані еліти дбали тільки про власні прибутки, про вузькокланові інтереси. Звідси — провальна економічна політика, відсутність справжніх реформ та модернізації, а відтак і теперішня соціальна напруга. Звідси — тотальне нерозуміння важливості інформаційної безпеки, яка є запорукою нормального функціонування держави. Справді, в Україні ми протягом усіх років незалежності мали, напевно, унікальну ситуацію, коли інформаційний простір багатомільйонної країни був практично відданий сусідній державі. Достатньо ввімкнути телевізор, зайти в книгарню або подивитися асортимент газетних кіосків, щоб переконатися в багаторазовому переважанні російськомовної продукції над україномовною — причому йдеться не тільки і не стільки про мову, як про те, що та російськомовна продукція створювалася в іншій державі — як ми всі тепер пере¬коналися, далеко не дружній...

Ще одним наслідком відсутності політичної еліти з чітко усвідомленими національними інтересами є багаторічне декларування так званої двовекторності розвитку України, орієнтації як на Європу, так і на Росію. Це призвело до того, що в різних частинах України на практиці культивувалися різні вектори, а це мало наслідком аж ніяк не об'єднання, а навпаки — дезінтеграцію українців, що всіляко насаджувалася антиукраїнською пропагандою, на яку неоімперські сили не шкодували ні зусиль, ні коштів.

Попри все це, ми лишаємося єдиним народом — як етнічною спільнотою, так і політичною нацією. Це зрозуміло всім неупередженим аналітикам. Достатньо показовим є політичний анекдот з російського інтернету: «По телеку сказали, что восточные и западные украинцы — разные народы и что им лучше жить отдельно. Как хорошо, что буряты, чеченцы и русские — один народ...». Тут доречно пригадати англійську приказку «People who live in glass houses should not throw stones» («Люди, що живуть у скляних будинках, не повинні розкидатися камінням»). По-нашому це звучить так: «Не бачить сова, яка сама». А в сусідів — «Как аукнется, так и откликнется...».

Олена Боряк, д-р іст. наук, провідний наук. співробітник УЕЦ (родом із м. Москви (РФ))

У ці дні, коли ми з колегами намагаємося збагнути, що трапилося з нами, з нашим Сходом (і Півднем) зокрема, коли вже у звичному вжитку чути слова «терористи», «сепаратисти», «референдум», «застрілено», «закатовано», «викрадено», то подумки повертаюся в літо 2012 року. Це був рік комплексної етнографічної експедиції до Донецької області. Ми розташувалися в середній школі с. Дем'янівка Першотравневого району. За кілька днів нам удалося попрацювати в 12 селах чотирьох районів Донеччини, поспілкуватися з багатьма людьми. Неймовірна краса цієї землі, привітні, доброзичливі, хлібосольні люди... Звичайно ж, тоді у нас не було жодного відчуття прийдешньої великої біди. Які там сепаратистські, федеративні або якісь інші настрої?! Хоча вже тоді наші респонденти відкрито висловлювали своє невдоволення правлячими в останні десятиліття політичними режимами, включно з Януковичем: «А ти Януковича бачиш там? Хто був кращий? А Бог його святий знає. Всі собі в карман. Мені ніхто не поклав. ... Януковичу поставить [зарплату] 1000 рублів, і хватить йому. Ніяких йому самольотів, ніяких машин. Хай учиться шагать пішоходом. А то скрізь дома поробили, поразживалися, як куркулі. У нас тут начальники. І тепер він без хати, а тут у балкє його хата — там робить і уборщиця, і всі, і тоже по тищі гривень получают... У нього сини мільйонери. А скільки він [Янукович] робе? Один год? Два? Ой, мамо, Боже, він покончає нас! Я кажу прямо» (с.Стародубівка, Першотравневого р-ну).

Таких висловлювань можна навести чимало. Не могла не вражати загальна бідність (син — старенькій матері: «І не думайте вмирати, хто буде давати пенсію на навчання онука?!»), складні побутові умови, передусім — відсутність питної води (щоправда, із цим фактором якось «історично» змирилися), відчуття постійного смутку — майже в кожній хаті можна було побачити портрети чоловіків (батька, сина), що загинули на шахті. Запам'яталося відчуття приреченості й навіть буденності, з яким нам показували ці портрети. При тому всюди панував невитравний дух «радянськості» — у пам'ятникові юному Леніну, щоправда, пофарбованого в синьо-жовті кольори; активній, на кожному кроці, агітації виключно комуністів (наближалися вибори до Верховної Ради України) — вони не просто закликали голосувати за себе, так би мовити, наочною агітацією, а їзди¬ли селами розфарбованими бусиками, розвозили агітаторів по місцевих клубах для особистих зустрічей. На тлі загального зубожіння й занедбаності дивно було споглядати беззаперечну, майже одностайну відданість старим ідеалам: «Но шо я хочу сказати — главне, що мій батько казав: "Яка б моя жизнь не була, я за Совєтський Союз. Я правду кажу. Арестуйте мене!"» (с. Шевченко Новоазовського р-ну). Ця «батькова» відданість у переважній більшості перейшла у спадок.

Поїздка регіонами, строкатими за етнічною належністю місцевого населення, складною історією співжиття на тих чи інших землях в межах України, є звичною для нас. Проте склалося враження, що на Донеччині ця багатокультурність, яка виникла тут унаслідок насильницької зміни етнічного складу насе¬лення, насамперед через винищення корінного населення в 1933—1934 роках, не «перемололася». Тут усе ще можна почути слово «чужі»: «...мало осталось старожилів, багато чужих людей. Батьки чоловіка з Могильовської області, їх багато приїхало — їх вербували на роботу. Давали жильо». До хаотичного заселення цього індустріального регіону додалася консервація «вбогості» та «гнобленості».

Живучість атмосфери чужості, на мій погляд, значною мірою пояснюється саме тим, що у своїй переважній більшості переселенці опинилися «в степах України» не з власної волі — чого тільки варті розповіді жертв операції «Вісла» (с. Шевченко Новоазовського р-ну). Після того як з великими людськими втратами їм таки вдалося облаштуватися на цих землях, прізвисько «бандерівці» на десятиліття замінило їхні справжні імена («Всюди називали мене "бандерка" — і в школі, всюди. І по сей день так — чоловік нап'ється, і кричить: "Бандерка!"»). Хоча треба віддати належне донеччанам — пошуки взаємних «повсякденних» дотиків мирного співжиття відбувалися досить активно: «У нас борщ був свій, а ми бистро перейшли на їх борщ. А голубці... , вони голубці не робили. На голубці вони бистро перейшли» (с.Шевченко Новоазовського р-ну).

Додамо, що ті, хто облаштовував своє життя на чужих, спустошених Голодомором або війною обійстях, визначально відрізнялися від «інших» своєю ментальністю. Ця «чужість» особливо проглядалася в перегляді російського телебачення (наших респондентів було важко відірвати від чергового російського серіалу або ток-шоу). Ні, ця «чужість» тоді ще не була проросійською, але аж ніяк не була й проукраїнською. Хоча я б не сказала, що місцеве населення виглядало інертним або заляканим — це тепер воно стало таким.

Утім, загальне відчуття якоїсь прихованої, тоді ще неусвідомленої небезпеки було присутнє. Шукаючи пояснення цьому сьогодні, я визначила б як жорстоке, цинічне за своєю відвертістю споживацьке ставлення до населення краю. Владі, абсолютно підконтрольній місцевій олігархії, було вигідно тримати населення регіону без чітких орієнтирів і усвідомленої мети, створюючи умови для консервації процесів загальної люмпенізації. Відповідно було обрано найпростіший і найкоротший шлях — шлях денаціоналізації, нівелювання власної ідентичності. Звідси — корені формувань місцевого «ополчення», вигуків «Росія» та засилля прапора чужої держави. Щодо останньої, то це лише продовження її одвічної ненависті до народу України, реалізація її прагнення назавжди поховати мрію українців про незалежну, унітарну державу. Сама вона вже не зупиниться. Питання полягає лише в тому, яку ціну доведеться заплатити нам усім, щоб протистояти й не допустити прямої анексії Донбасу.

Ольга Поріцька, канд. іст. наук, старший наук. співробітник УЕЦ (родом із м. Львова)

Нинішній конфлікт на Сході та Півдні України бере початок щонайменше із часів Богдана Хмельницького. Згадаймо, що після Переяславської ради 1654 року та наступних угод в Україні з'явилася і російська (тоді ще московська) адміністрація, згодом активізувалася міграція московитів на українську етнічну територію. За гетьманування Івана Мазепи в 1687 році у так званих Коломацьких статтях мовилося про необхідність сприяння міжнаціональним (а реально — українсько-російським) шлюбам. У XVIII ст. за російської імператриці Анни Іоаннівни було видано таємний указ, який свідчив про те, що для корони пріоритетними були шлюби між українцями та росіянами, що спричиняло поступову денаціоналізацію перших. Це супроводжувалося звуженням сфери функціонування української мови аж до заборони друкування, за винятком художніх творів, які для переважної більшості селянства (на початок ХХ ст. воно становило близько 90 % населення) здебільшого були недоступними. Прошарок української свідомої буржуазії, інтелігенції був дуже незначний через відсутність власної державності, тому ці суспільні стани значного впливу на формування національної свідомості не мали. У подальшому Україна зіштовхнулася з проблемою активної (для російських селян нерідко й примусової) міграції на українську територію, найбільші міграційні хвилі припали на кінець XVIII — ХХ ст.

Минуле століття, позначене війнами, Голодомором, політичними репресіями, супроводжувалося інспірованим Москвою припливом російськомовного населення на територію України. Присутність значної кількості представників панівної російської нації стала причиною асиміляції українців, що, з погляду правлячої радянської еліти, було суголосним боротьбі з ефемерним буржуазним націоналізмом. Радянський період історії України, крім означених чинників, позначився посиленою русифікацією (короткий період українізації 1920-х — початку 1930-х років не вніс значних змін), незважаючи на декларування розквіту національних культур. На жаль, зі здобуттям Україною незалежності політичні еліти держави не приділяли належної уваги формуванню концепції національного духовного розвитку, творенню єдиної політичної нації. Поверненням до гірших радянських традицій у національній політиці виявилися останні п'ять років, коли помітно згорнулися й до того надто помірковані націєтворчі проекти.

Причини трагічних подій, які розгорнулися сьогодні в східних та частково — південних областях нашої держави під гаслами «захисту російськомовного населення», по суті, криються в агресивній радянській політиці (переважно 1970—1980-х рр.) активного зросійщення місцевого українського населення, прищеплення громадянам комплексу меншовартості за умови користування рідною мовою. Фактично в обласних і районних центрах Півдня та Сходу України ця політика триває. I сьогодні нерідко саме жертви тієї насильницької русифікації щосили волають про «ущемлення прав російськомовних», тоді як саме зараз вони повинні з ентузіазмом братися до відродження культури своїх батьків та дідів, звичайно, за державного сприяння. Перебуваючи в експедиційних відрядженнях на Донеччині, Харківщині, Луганщині, ми мали можливість переконатися, що село зберігає прекрасну українську мову, звісно, у вигляді говірки.

У с. Троїцьке Слов'янського району нам розповіли про переселенців — турків-месхетинців (приїхали в кінці 1980-х років у час трагічних подій у Нагірному Карабаху), які, зберігаючи власну мову й релігію, опанували місцеву говірку, а їхні діти, навчаючись у школі, володіють українською не гірше від місцевих. На Луганщині вчителі з гордістю розповідали про патріотичне виховання дітей через організацію так званих «Луганів». Водночас діти після навчання в сільських українських (бо саме українською тут спілкуються) загальноосвітніх школах I—II ступенів, змушені закінчувати навчання в райцентрах. Зауважмо, що в районних і обласних центрах цього регіону основною мовою навчання за негласними «вказівками» влади є російська. Випускники таким чином русифікуються. Був ще один чинник: постійна пропагандистська кампанія, яку Росія вела з кінця 1990-х років, знаходячи лояльне сприйняття в населення (значно зросійщене за радянських часів) на Південному Сході України при фактичному потуранні місцевої влади.

Гадаю, що для подолання ситуації, що склалася, слід через засоби масової інформації вести постійну просвітницьку роботу, адресовану різній віковій аудиторії, на тематику, яка була б цікава для жителів усіх регіонів України. Більшої уваги потребує гуманітарна освіта, яка, крім традиційних предметів, має включати українознавство, народознавство (етнографію), що формують світогляд громадянина України. Для цього слід використовувати якісні документальні, художні, документально-ігрові фільми. Не можна забувати також про формування національної ідеї, ядром якої є цілісність нашої держави та спільна праця задля її процвітання. У делікатній формі варто продовжувати політику українізації (адже українці становлять близько 80 % населення України) через навчальні програми в середньоосвітніх школах, вищих навчальних закладах ІІІ—IV рівнів акредитації.

Мусить бути державна підтримка відродження українського, україномовного, кіно, серіалів тощо; я категорично проти двомовних українсько-російських телевізійних проектів. Це не означає усунення з ефіру російськомовних програм, однак охочі виступати в україномовних проектах мають послуговуватися державною мовою, як це було в 1990-х роках на телебаченні. Формальне дотримання Закону про державну мову, як це можна було бачити на деяких вітчизняних каналах (до прикладу: ведучий чи ведуча виголошують назву чи мотто програми українською, а решта звучить лише російською), є, на мій погляд, виявом або непрофесіоналізму журналістів, або зневагою до закону і самої мови. Дублювання фільмів, телепрограм іноземного виробництва має здійснюватися державною мовою. Власники телеканалів не повинні диктувати ідеологічну політику каналу, має бути й соціальна відповідальність за приватні телеканали та радіостанції, це варто закріпити законодавчо. Крім того, не можна замикатися на перегляді телепродукції російського виробництва, варто ознайомлювати глядача з якісними програмами, художніми, навчально-пізнавальними та документальними фільмами європейських держав, у тому числі й наших сусідів-слов'ян, що має скласти об'єктивнішу картину культурного простору.

Також потрібно здійснювати державну підтримку україномовної преси, яка сьогодні є фактично упослідженою, книгодрукування через регулювання податками тощо. Актуальною є державна підтримка національних мистецьких проектів, фестивалів (прекрасний зразок цього — «Країна мрій», зорганізована Олегом Скрипкою). На мій погляд, мають бути розширені повноваження Національної ради України з питань радіо та телебачення щодо рекомендацій з проблем репертуарної політики: сприяння демонстрації кращих кіно-, телепрограм національно орієнтованого вітчизняного виробництва, уникнення демонстрації «ультрапатріотичних» документальних, художніх фільмів, серіалів російського виробництва, часто дуже тенденційних і створених саме для російського глядача; в українському телепросторі вони виконували переважно про¬пагандистську функцію на користь сусідньої держави. Гадаю, запропонованими засобами можна подолати інерцію насаджуваного століттями сприйняття значною кількістю населення української мови як меншовартісної. Звісно, усе це можна втілювати в життя за умови стабільного економічного розвитку України.

Аліна Артюх, молодший наук. співробітник УЕЦ (родом із м. Чорнобиля Київської обл.)

Етнічний чинник не є рушійною силою конфлікту на Сході нашої країни. Конфлікт не проходить по лінії міжетнічних стосунків, мовних уподобань. Українці, росіяни, представники інших етносів України присутні по обидва боки барикад: і серед адептів унітарної держави, і серед так званих сепаратистів. Ні мотивація «возз'єднання з Росією», ні «повернення в радянське минуле» не є головними у збройному бунті сепаратистів.

І хоча соціологія фіксує на Донбасі доволі високий відсоток тих, хто хоче мати спільне майбутнє з Росією (напередодні кривавих подій на Сході таких громадян було близько 31 %), однак метою сепаратистів є НЕ зміни існуючого ладу (у будь-який бік: європейський, ба навіть російський), а консервація кримінально-корупційного устрою, що був зцементований правлінням Януковича й наразі з екзилу дистанційно керується «сім'єю».

Визначальним для групи населення Донбасу, що стала основою сепаратистського руху, є соціальний, а не національний або мовний вектор. Тож варто проаналізувати, до яких верств населення належать ті агресивні чоловіки, що нині збурюють регіон. Це насамперед представники дрібного криміналу (низових ланок організованих злочинних угруповань), люмпенізоване населення, люди, які не мають постійної роботи.

За правління Януковича, утім, як і раніше, кримінальна система Донбасу активно вербувала пересічних громадян до своїх лав: дрібна крадіжка або бійка невідворотно робили людину частиною системи, адже обов'язково закінчувалися ув'язненням, після чого виживання поза системою було неможливим. Відсутність солідарної соціальної допомоги, брак і низька якість соціальних державних програм, байдужість з боку суспільства штовхали людей на слизьку доріжку нелегальних заробітків, тобто в систему, де бандитський солідаризм компенсував брак реальної солідарності суспільства. Соціологи, що проводили фокус-групу в м. Красний Луч Луганської області, зафіксували показовий факт: безробітні, які мусили працювати на так званих шахтах-копанках, усвідомлювали своє фактично рабське становище. Знали своїх рабовласників, що «кришували» нелегальний видобуток вугілля на Луганщині (вони називали прізвища політика від Партії регіонів, що й нині контролює Луганщину, і дами-політикеси, яка, за іронією долі, опікувалася соціальною політикою в Кабінеті Азарова). Приречені на рабську працю ненавиділи своїх рабовласників, однак збиралися за них голосувати на виборах (!), оскільки найбільше боялися втратити свій нелегальний заробіток.

Особи, умонтовані в кримінальну ієрархію організованих злочинних угруповань Донбасу, не зацікавлені в змінах, адже в такому разі вони втрачають частку в кримінальному бізнесі (чи то в обігу наркотиків або контрафактного спирту, чи то в нелегальному видобутку вугілля тощо). Представників кримінальних угруповань цілком улаштував би такий самий статус того квазідержавного утворення, яке вони намагаються нав'язати суспільству, як, приміром, статус Придністров'я чи Абхазії. Адже для трафіку наркотиків, як і для нелегального видобутку стратегічного антрациту, справжня держава не потрібна. Мало того, держава в цьому навіть зайва.

Крім сепаратистів-терористів, на сцені часто з'являються ті, кого називають «мир¬ними жителями». Цей сегмент сепаратистського руху — люди із патерналістськими настроями, зубожілі до такої міри, що будь-яка подачка, якої не треба відробляти важкими фізичними зусиллями, викликає комплекс щирої вдячності й відданості тому, хто подає. Ці люди (здебільшого пенсіонери) також є жертвами низьких соціальних стандартів суспільства. Вони вірять у великі російські пенсії, у «доброго царя», який, на противагу поганим вітчизняним патерналістським вож¬дям, даватиме їм більше. Міфологічна картина світу рятує їх від наджорстокої реальності, утоми й безнадії.

Отже, з виконавцями головних ролей у спектаклі «Федералізм» усе зрозуміло. Вони не сходять з екранів ТБ, хоч обличчя більшості сховані під балаклавами. Їх упізнають учасники донецького Майдану: «Одного я хорошо знаю. Две ходки за кражу».

То хто ж замовники безладів на Донбасі? Прямих доказів, щоб відповісти на це запитання, напевне, немає. Однак ми можемо виокремити мотиви, що спонукають еліти підтримувати сепаратистський рух. Кришування нелегального бізнесу дозволяло непомірно збагачуватися політикам та бізнесменам, які контролювали ті чи інші регіони. Якщо частка збагачення від нелегального бізнесу (який не обкладається податками) значно перевищувала легальний дохід, умовно кажучи, «бізнесмена», то він не зацікавлений в адаптації до європейських стандартів. Йому набагато вигідніше, опосередковано смикаючи за ниточки персонажів, що влаштовують безлади, продовжувати ловити рибку в мутній воді. Ще один імовірний мотив для підбурювання заворушень на Сході — це незацікавленість окремих топових політиків у проведенні виборів через острах їх програти.

Безперечно, що головним зацікавленим у дискредитації й руйнуванні України всілякими шляхами й методами є Путін, для якого сильна й ефективна Україна означає кінець перебування на верхівці піраміди імперської влади. Про це написано і сказано дуже багато. Тому зосередимося на внутрішніх чинниках того, що відбувається.

Який соціальний склад тієї частки населення Донбасу, що активно обстоює єдність Укра¬їни? Які групи населення Донбасу орієнтовані на Київ і зацікавлені в перемозі європейських цінностей на теренах України? Це насамперед ті громадяни Донеччини та Луганщини, які мають постійну поважну роботу (шахтарі, наприклад) або / і власний бізнес (малий або середній). Ці доволі свідомі члени громад цілком готові до створення справжнього профспілкового руху чи об'єднань бізнесменів (що також за своєю суттю подібні до профспілок). Руху, який більш ніж два десятиліття тому змінив обличчя Польщі.

ЩО РОБИТИ?

1. По-перше, треба продовжувати АТО, у рази підвищуючи її ефективність, працюючи на результат. Результат — це знешкодження як головних організаторів терору, так і викриття й покарання замовників. Друге — найбільш проблематичне. Корпоративізм еліт призводить до тотальної безкарності нашої «квазіаристократії». Саме цей чинник (те, що замовники належать до вищих ешелонів політикуму й бізнесу) породив геть шкідливу тезу про необхідність «домовлятися» з озброєними людьми, які в адміністративних будівлях під російським прапором влаштовують катівні.

З кримінальними структурами, що тримають сотні заручників, піддаючи їх жорстоким тортурам, жодних домовленостей бути не може. Домовленості з криміналом називаються «договорками» і є шляхом до деградації не лише регіону, але й країни в цілому. Та й, власне кажучи, ми не знаємо (хоча й здогадуємося), де голова цього «спрута». А домовлятися з ногами не має сенсу. Складається враження, хоча й не підтверджене прямими доказами, що саме ті, хто закликає «домовлятися», і є політичними замовниками безладів.

Необхідно чітко, цілеспрямовано, адресно й підготовлено знешкоджувати терористів (особливо — верхівку сепаратистського руху). Кожна операція має бути чітко спланована. Крім того, бійці спецзагонів та нацгвардії мають невідкладно отримати необхідне для спецоперацій екіпування (тепловізори, прибори нічного стеження, бронежилети тощо). На придбання цього можна витрачати кошти, зібрані всім загалом через СМС (витрати суспільних коштів мають проводитися максимально прозоро й супроводжуватися звітами online).

2. Потрібно невідкладно проводити ротації в міліції, СБУ, прокуратурі. На Донбасі варто взагалі повністю замінити склад міліції. Аргументи, що, мовляв, масові звільнення призведуть до того, що міліціянти підуть на службу до терористів, не варті доброго слова. На Донбасі люди в міліцейській формі вже давно тісно співробітничають з терористами. Небезпечно те, що вони мають доступ до стратегічної інформації.

Необхідно кардинально змінювати склад міліції на Сході. Є колишні міліціянти, що постраждали від режиму Януковича, є патріотично налаштовані мешканці Донбасу, що могли б нести службу в лавах міліції. Дуже важливо сьогодні підняти офіційну зарплатню міліціонера, зробивши її гідною, бо від того, хто стане до лав міліції, занадто багато залежить. Для звільнених з роботи, якщо вони не були спіймані на злочині або службовій недбалості, потрібні програми соціальної адаптації.

Треба також звільнити всіх міліціонерів, які отримали українське громадянство після 2009 року. Потрібно перевірити кожного офіцера на лояльність до України.

3. По-третє, досить скаржитися на диявольську дієвість російської пропагандистської машини. Потрібно відповідати на виклики інформаційної війни та відкривати власний інформаційний фронт. У східних і південних регіонах України дуже відчутним є брак об'єктивної інформації. Тому конче необхідно знайти кошти для газети «Краще з Інтернету», де б давалася повноцінна картинка того, що відбувається, а також аналіз поточної ситуації. Статті слід обирати з «Української правди», «Лівого берега», «Дзеркала тижня», «Ліги. net», «Цензора. net» та ін. Кошти на видання й розповсюдження пропоную солідарно зібрати з громади.

Коли дивишся на величезну кількість телероликів, комерційних виступів на ТБ, агітнаметів, білбордів, кілограмів макулатури у вигляді гламурних портретів і календариків та іншого агітаційного матеріалу, якось дуже сумно стає від диспропорції кількості інформації про «себе коханого» чи «себе кохану» поряд із разючим браком інформації про країну і її потреби. Дорого випускати газету про ситуацію в Україні? Грошей немає? А на газети про свій життєвий і творчий шлях кошти завжди чомусь знаходяться. Коли споглядаєш цей бум зовнішньої реклами тих, з ким ми й так непогано знайомі, спадає на думку Блокове «Сколько б вышло портянок для ребят, а ведь каждый раздет, раззут».

Тож годі оплакувати програш України в інформаційній війні й гайда робити газети та листівки для рідної країни. Продемонструвавши справжню відданість вітчизні, пустивши частину своїх безрозмірних виборчих бюджетів на інформування жителів Сходу й Півдня (можна і Криму), політики дією доведуть свою небайдужість до рідної землі. Піар про пророблену роботу набагато дієвіший, ніж розповсюдження відфотошопленого глянцю.

4. Крім інформаційного фронту, треба відкривати й просвітницький. Необхідно перетягнути на бік України якомога більше громадян, наразі налаштованих нейтрально, і тих, що нині вагаються. Потрібно пояснювати, як демократична процедура, гарантії прав і свобод, дієве місцеве самоврядування можуть позитивно вплинути на якість життя, як за умов торжества права громадянин може об¬стоювати свої інтереси та інтереси своєї соціальної групи.

5. Наразі найважливіше для влади — це формування програм розвитку регіону і програм соціальної підтримки незахищених верств населення. Програма реформ має формулюватися в контексті постійного діалогу зі свідомими громадянами Донбасу, які можуть чітко сформулювати проблеми регіону, а також з експертним середовищем. Цей діалог також потрібно всебічно висвітлювати медійно й листівково, щоб громадяни Сходу розуміли: вони у фокусі турботи владного менеджменту. Треба також подбати про залучення інвестицій на Донбас (багато говорилося про вторинну переробку териконів, однак ніхто не був зацікавлений у розвитку цього бізнесу). Потрібно всіма силами піклуватися про створення робочих місць у цьому регіоні.

Необхідна також кардинальна реформа судочинства (виведення судової гілки влади з-під політичного впливу), дієва й радикальна реформа пенітенціарної системи! Щоб той, хто, згідно з висловом Марка Твена, «вкрав булку», не ставав заручником того, хто вкрав мільярд. Регіону також потрібне реформування міліції відповідно до кращих європейських взірців.

6. Спонукання і всебічна підтримка роз¬витку профспілкового руху на Донбасі. Робимо свою Солідарність зі свідомих робітників Сходу.

7. Виклики сьогодення вимагають створення бази для переселення мирних громадян з проблемних районів. У зв'язку із цим треба провести ревізію житла в містах і селах України. Нині є багато сіл, де стоять порожні хати, куди можна будо б переселити біженців.

Є багато незаселених житлових кварталів у містах: будинки будувалися для відмивання грошей з порушенням законодавства. Через кризу квартири в наддорогих будинках ніхто не купує. Вони стоять напівпорожні. Багато хто з «інвесторів» цих будівель — «у бігах». Ретельні розслідування по кожному об'єкту, доведення незаконного характеру будівництва, конфіскація — це той шлях, який дозволить надати житло переселенцям зі Сходу. Можна запровадити гуманні програми, які дозволять більш заможним східнякам і кримчанам поступово виплатити вартість квартир. Про менш заможних має потурбуватися держава.

Треба також створити мирний коридор для евакуації мирного населення.

Чи є серед політиків носії політичної волі для забезпечення реальних змін в інтересах людини? Політики сьогодні мають чітко усвідомити: або вони зроблять все можливе й неможливе для забезпечення права, дієвої демократії, соціального захисту, гідних умов існування, або завтра вони обов'язково підуть у безславне політичне небуття. Думки про збільшення особистої влади в наш тривожний час прирівнюються до політичного мародерства. Подумаймо про Україну.

Людмила Пономар, канд. іст. наук, докторант УЕЦ (родом із с. Яблонівка Макарівського р-ну Київської обл.)

Події на Донеччині, Луганщині є залишками радянської політики з творення цінностей тогочасної системи — зокрема, асиміляційної національної політики, формування «советского человека», фальсифікації історії. У 2000 році під час експедиції у Донецьку область наші колеги зі Слов'янська (зосібна С. М. Швидкий), скаржилися на спротив місцевого начальства щодо відкриття української гімназії («У нас здесь все русские, нам она не нужна!») С. М. Швидкий говорив, що в їхній бік летіли навіть звинувачення в націоналізмі. Розвінчували цей міф про відсутність українців уже поїздки в найближчі села. Наша експедиція проїхала 10 км від Слов'янська, у село Хрестище. Нас зустріло давнє українське село з багатою традиційною матеріальною культурою: житлом, одягом, народними стравами, українською мовою з характерними рисами народної говірки, збереженням календарної пісенної обрядовості. Діти співали українські веснянки, щедрівки, і ми звернули увагу на східний антропологічний тип багатьох із них. Ми дізналися, що сюди переселили 50 сімей турків. Місцева вчителька розповіла, що всі діти розмовляють, співають українською, уважають себе українцями.

Як етнологи, ми розуміємо, що це природно, адже коли домінуючою, сильною є традиційна українська ніша, українське оточення, то українська ідентифікація є органічною. Особливо показовою на підтримку цієї думки була поїздка в село Маяки, що неподалік від Святогірського монастиря. Я відразу помітила нехарактерне для українських сіл розміщення печі — вона була винесена від напільної стіни майже на середину хати. «У Вас російське село?» — запитала я в інформаторки. — «Ні, ми українці», — у відповідь. Я питала про звичаї, господарювання — справді, все як по всій Україні. Поцікавилась історією появи села і з'ясувалося, що землі були подаровані царем якомусь російському дворянину у ХІХ ст., який привіз із собою своїх селян («дворню»). Про українську більшість краю свідчить і наявність Музею народної культури українців просто неба у Прилісному. Однак для переселенців з Росії — у 50-х — 60-х роках ХХ ст. (до речі, іноді вони селилися в селах, де населення повністю вимерло у час Голодомору 1933 року) це було продовження їхнього радянського — російського середовища.

Основний спротив українській мові, державності чинило в основному начальство Слов'янська, яке також приїхало в цей край у 60-х — 70-х роках ХХ ст. (я зустрічала представників з Архангельска, з північних районів). Патріотично налаштовані українці, які прагнули підтримати рідну мову, символіку, у 2000-му й пізніше неодноразово зазнавали переслідувань. Тут можна говорити про те, що політика в напрямку зміцнення української державності не проводилася по-справжньому. А вкорінення російської мови, церкви, міфів про «бандерівців», фальсифікації історичних подій — усе це пояснює переслідування українськості тепер. Який вихід? Захищати Україну, українців, і росіян, які вважають себе громадянами України. А в час стабілізації проводити правдиву національну політику, що вимагатиме кропіткої роботи у всіх галузях життя — економіці, історії, культурі.

Василь Балушок, канд. іст. наук, провідний наук. співробітник УЕЦ (родом із м. Лохвиці Полтавської обл.)

1. Області, які в основному стали базою революцій 2004 та 2014 років, є дуже давньою етнічною територією українців та ареалом Української цивілізації. Це українські землі, які входили ще до складу Київської Русі, а в новітні часи — Центральної Ради. Тобто мовиться про терени, де діють потужні глибинні тисячолітні українські традиції. Решта українських земель на схід і південь від означеної території є зоною вторинної української колонізації. Крім того, на Сході й Півдні проживає досить багато нацменшин. Проте, окрім Криму, південно-східні терени нашої держави є переважно українськими як за етнічним складом, так і за змістом побутуючих традицій. Особливо сильні українські традиції на Херсонщині та Миколаївщині, куди свого часу було переселено багато людей із Західної України й у такий спосіб підсилено український елемент.

2. На Донбасі зосереджено величезний масив специфічного з етносоціального погляду населення: там найбільше людей асоціальної поведінки — без певних занять, осіб, які відбу¬ли ув'язнення, та ін. На Донбасі чимало людей, не пов'язаних з місцевим етнічним і етнокультурним середовищем; вони мають дуже специфічну ментальність, помножену на їхню велику кількість. Саме це середовище витворило замішану на криміналі так звану донецьку «еліту», яка до того ж перебуває під впливом Росії й зорієнтована на сепаратизм.

3. Як показали дослідження (С. Арутюнов, «Народи й культури» та ін.) усі етно-національні спільноти творяться мережами відповідних інформаційних комунікацій. Кожна нація має власну мережу, силами якої забезпечує переважну більшість своїх інформаційних потреб. Але Україна такої мережі не сформувала й по сьогодні, вона перебуває в зоні дії російської інформаційної мережі, і власне українські інформаційні комунікації лише доповнюють її. При цьому українські за змістом інформкомунікації присутні не рівномірно на всій території України: Схід і Південь перебувають переважно поза зоною їхньої дії. У Європі, де території колишніх колоній та колишніх метрополій сусідять упритул, постави¬ти межу впливові других на перших можна, як зазначає Б. Андерсон («Уявлені спільноти»), лише витворивши межу в офіційному мовленні та в мовленні засобів масової комунікації, які охоплюють територію всієї держави. Мова пе¬реважної більшості засобів масової комунікації в Україні — російська, значною мірою вони російські і за змістом. Схід та Південь узагалі перебувають в зоні майже неподільного впли¬ву російських ЗМІ. Влада також робила все, щоб українська мова тут майже не звучала і в державно-офіційній сфері. Причому до цього причетна безпосередньо й київська влада. Останні події в Криму та на Донбасі якраз і є наслідком усього цього. А весь той огром російськомовних газет, журналів, книг, радіо-, телепередач та фільмів спостерігався в Україні і був запущений у життя не без допомоги офі¬ційного Кремля, щоб українці, не дай Боже, не усвідомили себе окремою від Росії спільнотою. Найсильнішою його дія була в Криму та на Донбасі. І саме через це Росія й сепаратисти так уперто чіпляються за державний статус російської мови. Адже якби цей статус їм удалося проштовхнути, то в Україні виник би мовно-інформаційний бар'єр між її Заходом та Сходом, водночас Схід мовно-інформаційно був би надійно пристібнутий до Росії, що призвело б до розколу нашої країни.

4. Виходячи з вищесказаного, потрібно, по-перше, при побудові модерної української громадянської нації насамперед спиратися на центральний регіон з давніми українськими традиціями. Адже, як відомо, сучасні громадянські нації хоч і будуються всім населенням країни, проте в їхній основі завжди лежить автохтонна етнічна більшість, її історія та культура. По-друге, шукаючи компромісних рішень, поступатися в принципових питаннях в жодному разі не можна, оскільки «асоціальне перекотиполе» українського Сходу сприймає лише позицію сили. По-третє, Україні вкрай необхідно вибудувати власну потужну мережу інформкомунікацій і по-можливості витіснити з інформаційного простору країни російські інформкомунікації. По-четверте, загальноукраїнські ЗМІ та інші засоби масо¬вої комунікації мають стати україномовними, а іншомовні можуть мати право на існування лише як регіональні. Так витвориться необхідна для формування справжньої української незалежності та національної самосвідомості межа між Україною і Росією. У свідомості жителів України має закріпитися стереотип, що вони, незалежно від мови спілкування та регіональної мови, живуть в окремій країні, де мовою загальнодержавних — загальнонаціональних комунікацій є зовсім інша, ніж у сусідній Росії.

Марина Олійник, аспірант УЕЦ 1-го року навчання (родом із м. Полтави)

Складна ситуація протистояння в певних населених пунктах східних областей України має комплекс зовнішніх і внутрішніх причин. Факт виникнення осередків сепаратизму з озброєними прихильниками створення окремої республіки є результатом дії сторонніх сил на території України. Ці проблеми лежать в по¬літичній площині й потребують кваліфікованої оцінки правників та обізнаних експертів. Наша країна перебуває на досить важливому етапі випробування власної здатності на виживання, ствердження своєї національної ідеї державотворення та захисту територіальної цілісності. Кожен громадянин України має відповідати на питання: «Що є моєю Батьківщиною?». Проста відповідь: «Моя Батьківщина — це Україна» — включає в себе єднання з українським народом, визнання рівності всіх етнічних груп, що його складають, визнання державної мови та непорушності визначених кордонів.

Державна ідентифікація мешканця України є безпосереднім спорідненням з її історією і культурою та переживанням її долі як долі своїх пращурів, незалежно від етнічної належності. Простий приклад: Володимир Антонович — етнічний поляк, проте він був Українцем за духом та ідентифікацією. Таких прикладів багато. Нині в пресі з'являються суперечливі відомості про підтримку їдеї відокремлення частини етнічної території України. Але ж сепаратизм є державною зрадою, тому сам факт можливості існування цього прецеденту потребує глибокого аналізу причин, що дозволили йому з'явитися. На мою думку, проблема в нігілістичній світоглядній позиції, яка була штучно прищеплена певній частині населення Сходу України. Державна ідентифікація була непомітно підмінена локальною, яка випадала з українського поля,претендуючи на певну культурну особливість та осібність, генетично закорінену в радянське минуле. Зрозуміти внутрішні смисли цієї локальної самосвідомості необхідно для того, щоб знайти спільну мову з її носіями та примирити звичайних людей, що стали об'єктом маніпуляцій політиків і втягнуті в протистояння.

Анастасія Журавльова, аспірант УЕЦ 1-го року навчання (родом із м. Орджонікідзе Дніпропетровської обл.)

Щоб зрозуміти, що відбувається в країні, варто бодай побіжно окинути поглядом шлях України часів незалежності. Звернімося до витоків і згадаймо, що на чолі незалежної України в 1990-х роках стали політики з радянським мисленням. На мою думку, значним політичним промахом стало применшення значення культурно-освітнього сектору. Як наслідок — відсутність чіткої національної ідеї, двомовність. Слід зауважити, що ЄС не вирішить всіх нагальних питань. Європейський досвід мультикультуралізму показав свою неефективність. Існуючі проблеми в Україні — проблеми власного вибору і виховання.

Звертаюсь до свого дитинства, так як коріння всього, що є в людині, слід шукати саме в ньому. Я народилася (1989 р.) в майже незалежній Україні в невеличкому місті Орджонікідзе Дніпропетровської області. Нині мене вражає те, з якою любов'ю нас виховувала вчителька Ірина Яківна. Тоді це не називалося патріотичним вихованням, та й радше вона просто намагалася з кожного зробити Людину, прививаючи поняття честі, гідності, доброзичливості. Наприклад, пам'ятаю, що на уроках ми вивчили «Отче наш», що свідчить про надання належного значення духовному вихованню.

З початку 1990-х навчання в школах велось українською. Це не викликало незручностей чи конфліктів, а навпаки, — сприяло популяризації та поширенню мови. Як на мене, розмежування України на так званий Схід та Захід на мовному ґрунті штучне й нав'язане інтересами кланової політики регіональних еліт.

Варто розуміти необхідність вироблення самостійної державної моделі та національної політики, варто пам'ятати величну національну історію та культуру і варто також утворити політсклад з осіб, бачення і спрямування яких сприятиме розбудові цілісної та сильної держави. Бажання людей на Сході та на Заході є подібними — забезпечення рівних прав і можливостей. Вони вимагають гідної оплати праці, а не отримання так званої моральної компенсації, можливості самореалізації, забезпечення власного добробуту, добробуту своєї сім'ї.

Основна наша проблема — у небажанні самостійно мислити, аналізувати інформацію. Наслідками такої байдужості стали численні людські жертви. Біль війни спровокований політичними іграми й новим переділом сфер впливу, геостратегічними інтересами Росії зокрема. Як на мене, витоки ситуації в країні мають суто політичний характер. А чи варта будь-яка політична гра людських життів — найвищої цінності на Землі?

Володимир Євтух, д-р іст. наук, чл.-кор. НАН України, професор, директор Інституту соціології, психології та соціальних комунікацій Національного педагогічного університету імені М. П. Драгоманова (родом із смт Зарічне Зарічненського р-ну Рівненської обл.)

Власне, є кілька причин того, що відбувається нині на Сході. На першому місці стоять інтереси груп у Донбасі, які вступають у протиріччя. Це дуже добре використовує Росія. Річ у тім, що ті, хто втік від справедливого суду українського народу і від Майдану, ті хочуть якимось чином довести свою правоту й силу. Вони прагнуть довести, що чинили правильно, а ось нова влада робить неправильно, і тому відбуваються такі конфлікти.

З точки зору складу населення цього регіону, то мова передусім іде про політизацію етнічності. І тут ми мусимо зважити на кілька факторів. Якщо розглянути, як формувався етнічний склад населення Донбасу, то ми бачимо, що російський компонент там не був переважаючим. Єдине, що ідеологія царської Росії була такою жорсткою, що вона тиснула на все і формувала потрібний суспільно-політичний клімат. Ще на початку 1990-х років я зі своїм аспірантом працював над цією проблемою. Він написав дослідження про формування етнічного складу населення Донбасу, вивчив архівні документи і з'ясував, що, справді, російський компонент не був переважаючим у Донбасі. Однак, оскільки Донбас, як і взагалі Україна, на той час входив до складу Радянського Союзу, то тут поширювалася ідеологія про єдиний радянський народ, у якому головним мусив бути російський народ. Усе це накопичувалося, тривала непомітна, але постійна русифікація українців регіону.

Проте за часів СРСР в Україні не відбувалося якихось прямих конфліктів, як і не було можливості в народів СРСР вибудовувати на основі своїх етносоціальних організмів націю. Після розпаду СРСР з'явилася можливість для політичного самовизначення кожної нації, у тому числі й української. Однак українські національні інтереси та нова ідеологія суперечили насаджуваній упродовж попередніх десятиліть радянській ідеології. Звісно, нова українська ідеологія не була цілком позитивно сприйнята російською етнічною групою Донбасу, яка за інерцією мала природній пієтет до цінностей радянської доби.

Нині російський компонент суспільної свідомості використовується кремлівською владою для ескалації конфлікту й міжетнічного протистояння. А щодо притискання прав російськомовної людності краю, то це надуманий аргумент: звернімося до будь-якої статистики — і ми бачимо, що і шкіл достатньо (навіть більше, ніж достатньо); і ніхто ніколи й нікому про проблеми мови не говорив, адже можна вільно спілкуватися чи то українською, чи то російською, чи то будь-якою іншою.

Що ж до сьогоденного протистояння, то тут спостерігається специфічна «етнополітична поведінка» лідерів етнічних груп, які виступають за утвердження і вивищення власних інтересів або за зайняття своїми етнічними групами кращих ніш у соціально-економічній, політичній та культурній сфері. Так от, мені здається, що в Донбасі реально протидіють два компоненти, один з яких — це російський, який активно лобіювався як за часів СРСР, так і впродовж останнього двадцятиріччя політико-економічною елітою краю. Ці явища цілком підпадають під поняття «етнічного партнерства» — коли на всіх рівнях (телебачення, радіо, економіка) обстоюють корпоративні ін¬тереси, «просувають» своїх і формують свою еліту. Коли ж ця еліта Донбасу потрапила на найвищий національний рівень, то вона використала своє становище для лобіювання інтересів політичної та економічної верхівки регіону. Навіть за наявності інших етнічних спільнот краю (наприклад греків) усе ж домінантною була російська етнічність, яка детермінувала систему політичних, економічних та культурно-ідеологічних констант регіону.

Щодо українського компоненту, то в цілому він дисонував з російською системою цінностей і був, на відміну від останньої, все таки пронизаний демократією. Відтак тяжіння більшості української людності, у тому числі й частини політеліти, до демократичних цінностей було домінуючим фактором свідомості населення України. Саме тому Майдан, який дав сильний імпульс демократичним проце¬сам, отримав підтримку молоді й інтелігенції всіх регіонів, частково і людності Донбасу.

Стала очевидною недолугість людей, які весь час доривалися до влади і намагалися утримати під своїм ідеологічним тиском певні групи населення. Ці групи вибиралися з-поміж найбільш вразливих районів. Скажімо, у тому ж Донецьку, населенням якого легко маніпулювати, бо якщо на шахти не дадуть дотацій, то все: життя зупиниться, шахти закриють, буде безробіття тощо. Тому саме ці регіони — Донбас, Луганськ — виявилися найбільш вразливими. Хоча, ще раз повторюю, суто російський компонент не був переважаючим за всіма показниками. Коли ж ця ситуація дійшла до апогею — у тому розумінні, що проросійськи налаштовані люди і відверто націоналістичні російські організації («Русский мир») відчули свою силу (бо їх підтримали з боку Росії), то маючи досвід Криму, вони ви¬рішили, що можна в Україні будувати Росію, притлумивши всі інші етнічні (у тому числі й українські) компоненти. Вони переконують, що проросійські настрої панують у всьому Донбасі, але, на мою думку, це не так.

Якби український компонент був сильнішим організаційно (на жаль, саме з боку Києва, з боку західних областей не було належного стимулу до його посилення), то нині ми могли б спостерігати зовсім іншу ситуацію. Скажімо, «Просвіта» там виступала, відвойовуючи якусь, хоч маленьку нішу, чи за підтримку українськості справжньої. Потрібно було б організовувати заходи на підтримку цього. Тоді населення більше відчувало б наявність української складової в суспільстві. Ми якось завзято повторювали, що в Донбасі «все говорят по-русски», не зміцнивши позицій української мови, не підтримуючи українську складову культури. Адже, якщо будується нація, то відомо, що мова є однією з головних ознак її формування. Відразу після проголошення незалежності (середина 1990-х років) ми побачили, що почався процес зміцнення позицій української мови, а разом — української культури і українськості (бо мова все за собою тягне, бо через мову, через почуття ми висловлюємо свою українськість). На мою думку, це дуже важливий момент, на який треба звернути увагу.

Дуже важливо, мені здається, щоб, коли мова йде про політизацію етнічності через участь у рухах, через підтримку Росії, то треба уберегти ситуацію від того, щоб не створювалися політичні партії на етнічній основі. Бо це для нас буде катастрофа. Пам'ятаєте, у нас приблизно є мільйон мусульман і у них була спроба створити свою партію, але якось справа провалилася тоді. А зараз воно може бути щось на основі російськості, створити там партію підтримки Росії. Мені здається, що цього допустити не можна.

Гадаю, що в цьому плані найскладніше припинити російський вплив на Україну взагалі, насамперед на східний регіон. Я маю на увазі, що найлегше буде, звичайно, вибудувати кордон фізичний, хоча і з цим ми вже запізнюємося. Це важко, але це нам під силу. Однак із впливом нових технологій — Інтернету, соціальних мереж тощо — це складніше, ось відразу над цим треба працювати. Вплив через соціальні мережі — це найважливіше. Звичайно, не хотілося б, щоб у демократичній державі відслідковували, як формуються ці мережі, але, мені здається, для стратегічного плану це було б непогано, подивитися як вони функціонують. Я вважаю, що неважливо зараз думати про національну державу в такому розумінні, краще подумати про націю як про соціокультурне явище (яким чином можна це об'єднати, використовуючи всі трансмісії, Інтернет і таке інше). Зараз стосовно молоді актуальний інший момент — мало знають історію. Мені здається, що в цьому дискусійному контексті треба зберегти те, що маємо, і зміцнювати його. Проте найперше необхідно вирішити найголовніше питання, — щоб у Донбасі не було чужоземних людей, військових найманців. Ми відтіснимо диверсантів звідти і матимемо більший простір для нашого маневру. Однак навіть географічно чи ментально, витісняючи чужоземний елемент, ми мусимо відразу знати, чим заповнити інформаційний і культурний простір. Слід відкривати двері тим, хто закінчив школу (є в них сертифікат про освіту — беріть їх, беріть, це найбільший наш капітал буде саме для вибудовування каналів впливу).

Що стосується етнічних моментів, національних, можливо, етнокультурних моментів, то справді треба якось залучати в майбутньому до тих заходів, які проходять на національному рівні, людей з Донбасу. Скажімо, Донецький національний театр опери та балету, коли вони поставили разом з німцями «Летючий голландець». Коли він приїхав до Києва, то ми побачили, що це інші речі. Таким чином ми б їх, власне кажучи, умонтовували б у нашу етнокультурну систему. Бо все таки в кожного регіону є особливості, і отаке явище як «ґлокалізація» (коли ми говоримо, що глобально-локально). Треба тут виробити таку систему, яка б враховувала регіональну специфіку.

Слід зрозуміти всі регіони, зберегти те, що вони хочуть, виробити оцю схему включення їх у ширший контекст. Тоді з етнічної точки зору може бути те, що у фізиці «гравітацією» називають, а ми називаємо «етногравітацією», коли тягне не тільки до локального місця, а до того місця, де живуть твої — люди одного й того самого походження, де вони сповідують одну й ту саму культуру. На цьому, мабуть, більше грала Росія. Однак ми повинні зараз дати більше інформації про нас — про доброту, про те, що люди нормальні і що ми не вважаємо, що вони — це щось зовсім окреме, це наше. Треба робити спільні програми й залучати їх до спільних програм, і показувати вигоду, яку вони матимуть із цієї спільної співпраці в промисловості, науці, техніці, культурі.

Зараз про наслідки подій важко говорити. Я особисто впевнений, що ситуація врегулюється, слава Богу, якщо не поступиться міжнародна спільнота. Бо вже є деякі рухи щодо цього (після того як стільки жертв, уже є якісь рухи, щоб звинуватити Україну в тому, що вона буцімто веде таку агресивну політику). Хотілося б, аби ці землі залишилися в складі України. Щодо децентралізації влади, то, звичайно, її потрібно робити. Проте для мене все-таки більше важить, щоб Схід трошки до себе притягувати, і тоді, можливо, зменшиться агресивність.

Я не думаю, що це все приведе до того, що ми втратимо ці землі — так, як у Криму, не буде. Тут, крім усього, дуже зацікавлений великий капітал, щоб зберегти ці землі за Україною. Нам навіть просто теоретично не слід давати приводів для таких роздумів, що ось вони можуть відійти до Росі... Давайте будемо більше говорити про те, які є шляхи їх повноцінної інтеграції з Україною. Я назвав деякі, можна ще інші виявити на місцевому рівні. Звичайно, треба вибудовувати менеджмент. Оці нові люди, які прийшли до влади, зможуть вибудувати такий менеджмент, який буде адаптований до сучасних умов. Хочете жити в Донбасі трішки вільніше від загального контексту — можна, давайте розробляти таку політику. Я вважаю, що таким чином можна було б підтримувати прагнення до децентралізації. Не думаю, що і Росія, і ті, хто в Росії править, будуть настільки недалекоглядні, що розпочнуть повномасштабну війну, адже це матиме негативні наслідки найперше для Росії.

Шкода, що немає сильного об'єднавчого руху української діаспори. Я розумію, що в Росії інші умови. Звичайно, на Заході легше виходити й виступати проти цього. Однак над цим також треба подумати, бо ми мало захищали українців, мало зробили, щоб українці зайняли гідне місце в Росії. І, мені здається, було б добре, щоб ми ще з ними попрацювали, не звертаючись ні до Путіна, ні до росіян. Тут, мабуть, треба було б нам найближчим часом задіяти соціальні мережі. Якраз наш Круглий стіл дасть стимул для створення механізму постійної комунікації. Нам потрібно не засуджувати, а попрацювати над об'єднанням, використовуючи соціальні мережі, Інтернет, а також транснаціональні процеси та технології.

Володимир Скляр, д-р іст. наук, завідувач кафедри історії науки і техніки Національного технічного університету «Харківський політехнічний інститут» (родом із с. Колонтаїв Краснокутського р-ну Харківської обл.)

Нинішня ситуація в Донбасі зумовлена низкою чинників: соціально-економічних, суспільно-політичних, етнічних, ментальних, а головне зовнішньополітичних — здійснення сучасним керівництвом Російської Федерації неоімперського проекту. Витоки цього становища — у радянському минулому, яке сформувало стереотипи суспільного патерналізму. За радянських часів Донбас перетворився на потужну індустріальну базу. До того ж рівень життя населення шахтарського Донбасу тоді був дещо вищим, ніж у сусідніх областях України. Колапс радянської моделі економіки призвів до економічної стагнації, масового безробіття, істотного зниження життєвого рівня населення. Для значної частини мешканців Донбасу негативні зміни в їхньому становищі пов'язувалися не з крахом радянської моделі економіки, а зі здобуттям Україною незалежності. Головно звідси й негативне ставлення до української державності та ностальгія за СРСР.

Етнічні чинники важливі, однак не є головними в нинішній ситуації в Донбасі. В етнічному складі населення як Донецької, так і Луганської областей домінують українці. Зокрема, рівень частки українців серед усього населення Донеччини становив за переписом 2001 року 56,87 % (2 млн 744 тис. осіб із 4 млн 825 тис.), на Луганщині відповідно 57,97 % (1 млн 472 тис. осіб із 2 млн 540 тис.).

Значну частину населення Донбасу становлять і росіяни. Однак переважна більшість представників цієї етнічної меншини складають мігранти та їхні нащадки в першому поколінні. Особливо активно міграція росіян із сусідніх областей Російської Федерації розгорнулася у 50 — 80-х роках XX ст. Збільшення чисельності росіян відбувалося також і в результаті неприродної, насильницької за своєю сутністю асиміляції української більшості російською меншиною.

За переписом 2001 року частка росіян серед усього населення Донеччини становила 38,22 % (1 млн 844 тис. осіб), Луганщини — 39,04 % (991 тис.). Росіяни в Донбасі не мають суцільної етнічної території, а розселені переважно в містах в оточенні сільських районів, серед населення яких абсолютну більшість становлять українці.

Етнічний склад міського та сільського населення в цих двох областях істотно відрізнявся. Зокрема, частка українців серед міського населення Донеччини становила 55,04 %, а серед сільського — 73,45 %; у Луганській області відповідно 55,56 % та 72,70 %. Враховуючи, що чисельність сільського населення залишалася досить незначною, етнічний склад урбаністичного середовища безпосередньо впливав на етнічну структура населення всього Донбасу.

Відрізнявся також і етнічний склад міського та сільського населення у Луганській області. Визначальною територіальною особливістю Луганщини є те, що переважна більшість міст обласного підпорядкування розташовані в її південній частині. До того ж північна Слобожанщина — це переважно сільські райони. Північ Луганщини, як і частково північ Донеччини, належать до історичної Слобожанщини.

Етнічний склад окремих міст Луганщини відрізнявся насамперед рівнем частки українців серед населення. Зокрема, із загальної чисельності населення обласного центру (459 тис. осіб) українці становили відносну більшість — 49,55 % (227 тис. осіб). Частка росіян складала 47,40 % (217 тис. осіб). Як свідчить аналіз статистичних матеріалів, рівень частки українців залишався дещо вищим у південно-західній частині Луганщини порівняно з її південним сходом.

Отже, аналіз етнічного складу населення сучасного Донбасу переконливо засвідчує українську більшість його населення. Відтак зазіхання Росії на територію сучасної України є безпідставним.

Населення Донбасу потребує тривалої соціальної реабілітації, що можливо лише в результаті цілеспрямованої, зваженої, але твердої державної політики. Кінцевою метою цього має стати не збереження міфології пострадянського Донбасу, а реальна інтеграція Донецької та Луганської областей в єдине українське суспільство: не «Донбас та Україна», а «Донбас в Україні». Серед головних напрямів такої політики повинна стати дієва інформаційна політика. Включення Донбасу в єдине інформаційне поле України унеможливить деструктивний вплив інформаційного поля сусідньої держави. Не меншу значущість має подолання бідності, створення нових робочих місць і не лише в промисловому секторі. Потрібен розвиток нових галузей економіки, пов'язаний з інформаційною системою, туристичною справою, розвиток нових комунікацій. Особливо нагальним є подолання депресивного стану населення шахтарських міст та містечок. Важливим також є подолання етнополітичних стереотипів радянської доби та започаткування процесу формування нової європейської української ідентичності населення Донбасу. Насамперед це стосується молодого покоління. Важливим чинником інтеграційних процесів в Україні могла б слугувати зважена кадрова та освітня політика, зокрема це стосується обміну фахівцями між окремими областями. Не менш важливим є також використання соціальної мобільності молодої генерації, у тому числі обмін студентами між університетами Західної, Центральної та Східної України.

Для збереження єдності України варто, нарешті, припинити безпідставну спекуляцію щодо відмінностей етнічного складу та мовної структури окремих регіонів нашої країни.

Галина Корбич, д-р габілітований, професор (Університет ім. Адама Міцкевича в Познані), Польща

У цей складний час Україна перебуває в центрі уваги всього світу. Події змушують нас переживати за те, щоб життя у Вашій країні стабілізувалося, щоб була подолана олігархічно-корупційна спадщина. Щоб українці розуміли і сприймали себе як частину єдиної Європи. Варто пам'ятати про те, що Захід допомагає тим народам, які прагнуть змін і покращення своєї ситуації. Сподіватися на те, що США чи Європа щось зроблять, наївно. Від України чекають, коли вона буде сама приймати рішення. Підтримка надходить тоді, коли люди намагаються самі щось зробити.

Разом з Вами ми переживаємо за події на Майдані, відслідковуємо інформаційні новини. Студенти вузів м. Познані щоденно пікетують Російське консульство. Як акт протесту сприймається цьогорічний фестиваль «Українська весна» в Познані, започаткований у травні 2008 року. Це альтернатива тим силам, які хочуть принизити вас. Ми, українці в Польщі, зворушені й солідарні з вами.

Маємо надію, що почнеться нова сторінка в українсько-польських відносинах у політичній, науковій та гуманітарній сферах, а також нова хвиля зацікавлення Україною.

Агнєшка Чайковська, д-р габілітований, професор, Кшиштоф Чайковський, генеральний консул Республіки Польща, професор (Академія імені Яна Длугоша в Ченстохові), Польща

Із занепокоєнням стежимо за новинами з Києва та Криму. Усім серцем з Вами, тим паче, що йдеться про вашу незалежність. Вражені стійкістю та силою духу українського народу. Переживаємо та вболіваємо за Вас через ситуацію, що виникла в Україні. Сердечно вітаємо!

Дивіться також: Роль учених-гуманітаріїв у відновлення миру в Україні