Свято Стрітення на Бойківщині: християнські традиції та міфологічний контекст

Стрітення (за літургійним календарем – Стрітення Господнє) відзначається 15 лютого за новим стилем. Вагоме місце це свято займає в народному календарі українців, у тому числі й на теренах Бойківщини. Ще належачи до зимового обрядового циклу, воно є своєрідною точкою переходу від минаючої, агонізуючої та згасаючої зимової пори до креативної, такої, що народжується та відновлює довколишню природу, весни. Семантика багатьох обрядових чинностей свята Стрітення засновується на давньому міфологічному ґрунті, що із плином часу набув нового християнізованого тлумачення і звучання.

У народі поряд із назвою «Стрітення» часто вживаються синонімічні – «Громниця», «Громниці», «Стріча», «Зимобор». Перші два найменування чітко вказують на захисну функцію свята, оскільки на території України загалом та на Бойківщині зокрема головним атрибутом Стрітення була освячена стрітенська свічка. Її повсюдно посвячували і називали «громнича», «громничка» або найчастіше – «громниця». Цікаво, що в народній традиції польського, білоруського, сербського етносів це свято носить назву Громничної Матері Божої. Посвячення свічок на Стрітення практикувалося усіма слов’янськими та іншими європейськими етносами.

Традиційно стрітенські свічки володіли потужною обереговою та очисною силою. У випадку грози, бурі або граду їх запалювали та ставили на вікно, стіл, біля хатніх ікон чи виносили на вулицю. У с. Ілемня сучасного Калуського району Івано Франківської області (Східна Бойківщина) стрітенською свічкою підкурювали довкола домівки. Однак до чого ж тут грім та буря, що з точки зору фізичних явищ для зимової пори взагалі не характерні. Вочевидь, «громниця» – це сакрально-магічний оберег майбутнього часу, а саме весняної пори, коли із пробудженням природи стихійні лиха (повені, паводки) будуть нести реальну загрозу життю й здоров’ю людини.

Народний фольклор недаремно створив таке розмаїття алегоричних образів, приурочених до свята Стрітення. Як відомо, в одному із «стрітенських» переказів йдеться про зустріч (стрічу) та розмову двох пір року – Зими й Літа. Образ Зими в цьому творі народна уява передала у вигляді старої баби, вдягненої у полатаний кожух та подерті чоботи (тобто те, що відживає, перебуває в стані агонії та належить до сфери смерті ). Фольклорний образ Літа втілений у вигляді вродливої та ставної дівчини, з вінком на голові та снопом пшениці в руках. Загалом сюжет боротьби Зими із Літом – це одвічне протистояння Добра і Зла, темних сил із світлими, що складає основу більшості міфів, легенд та частини колядок.

На зламі двох пір року «громниця» позиціонується як надійний магічний та сакральний оберег від деструктивного впливу згасаючої зими, всіх її темних сил та природних катаклізмів, пов’язаних із відходом цієї пори, а також як провісник майбутнього приходу весни. Свідченням цього є ряд обрядодійств, що активно виконуються на Бойківщині й у наш час. У багатьох населених пунктах досліджуваного регіону, принісши «громницю» додому, її на деякий час залишають запаленою, «аби дим пішов в хату». А в с. Ясень Калуського району із запаленою свічкою в той же день обходять довкола власної домівки (апотропеїчне коло). На Закарпатті принесеною із церкви «стрітенською» свічею (в с. Завадка сучасного Мукачівського району «громницю» несли додому запаленою) випікали хрестики на сволоках осель – «аби хрещик хату стеріг і злі сили не пускав на поріг».

У с. Лолин Калуського району (Східна Бойківщина) у давнину в разі грози або ж бурі вдавалися до такого магічного акту: виставляли коцюбу (кочергу) і лопату через вікно, схрещуючи їх. Так намагалися переорієнтувати небезпеку на вказані незвичайні предмети, що за своїм функціональним призначенням належать до стихії вогню. Водночас в основі такої захисної дії бачимо хрест – один із головних символів християнської культури. Хрест та хресне знамення є оберегами, що відганяють і знищують зло силою розіп’ятого на хресті Ісуса Христа.