Українські «жіночі» та «чоловічі» ремесла: розвіяння стереотипів

В. Ван Гог. Ткач. 1884 р.

У доіндустріальному українському селі здавна існував поділ на чоловічі та жіночі види господарської діяльності, зокрема і в галузях ремісництва. Проте структурування праці відбувалося досить умовно, не базуючись виключно на статевих ознаках. А тому поширені досі переконання про те, що українські жінки займалися винятково прядінням та ткацтвом, а чоловіки – деревообробництвом, гончарством, ковальством, не відображають справжніх реалій життя традиційного соціуму. Насправді, жінки могли брати участь і в такому ручному виробництві, яким, здавалося б, були зайняті тільки чоловіки. Нижче спробуємо розвіяти подібні гендерні стереотипи.

Серед п’яти найпоширеніших в Україні наприкінці ХІХ – впродовж ХХ ст. ремісничих галузей – деревообробної, прядильно-ткацької, шкіряної, гончарної та ковальської − стать як критерій поділу беззаперечно працює лише щодо останньої. Інформації, яка б вказувала на будь-яку участь жінок у процесі ковальського виробництва, ані в опублікованих, ані в архівних матеріалах чи записах не виявлено. І це цілком прогнозовано, адже технологічно складний процес ковальства (нагрівання, гартування та кування заліза за допомогою спеціальних великовагових інструментів) потребував значної фізичної сили. За існуючими джерелами, жінки не виконували також жодних підсобних робіт, пов’язаних з цим ремеслом.

Майстер-клас із гончарства. Всеукраїнський культурно-мистецький фестиваль "Козацький родослав". Фото 2009 р.

Джерела та дослідження, що стосуються гончарства, теж формують загальне уявлення про нього як про суто чоловічу справу. Утім багатостадійний процес виробництва та його кількісні обсяги (адже гончарні вироби виготовлялися не поштучно, а значними партіями) потребував додаткових робочих рук. Часто гончар не мав найманих працівників, а тому на різних етапах виробництва йому допомагали жінки – дружина, доньки. Зокрема, вони ворочали посуд, підносили його до горну тощо. В окремих центрах гончарства, де розвитку набуло виготовлення кераміки малих форм, дружина й діти гончара ліпили глиняні іграшки (свищики, брязкальця, коників, півників тощо), декорували їх.

Подекуди жінки майже повністю опановували професію гончара, щоправда це відбувалося вимушено, задля життєзабезпечення за екстремальних обставин. Наприклад, на Східному Поліссі, у с. Шатрище Ямпільського р-ну Сумської обл., у важкі повоєнні роки гончарством займалися жінки, які залишилися вдовами. Проте слід зауважити, що не всі процеси були їм під силу. Зокрема, вони просили про допомогу знайомих гончарів, аби ті наробили, а потім і випалили їм глиняний посуд. Усе інше жінки виконували самі: нарівні з чоловіками добували глину, збивали її, стругали, сушили вироби, готували їх до випалювання і продавали.

Повною мірою опанувати гончарну справу і працювати нарівні з чоловіками жінкам вдалося з розвитком промислового гончарного виробництва у другій половині ХХ ст. Особливо цьому сприяло винайдення гончарського круга з електричним приводом, що ним були оснащені державні гончарні. Водночас вивчити таємниці гончарного ремесла представниці жіночої статі змогли і завдяки професійно-технічним курсам в спеціалізованих школах, училищах чи навіть гуртках.

У комплексі деревообробних ремесел українців, жіночий слід виявлено в бондарстві, ложкарстві та кошикарстві. Бондарство здавна знаходилось у компетенції чоловіків, і нерідко необхідні для ремесла знання передавалися від батька до сина. Проте, на Слобожанщині (м. Охтирка Сумської обл.), наприклад, зафіксовані випадки, коли справу від чоловіка-бондаря переймала дружина. Щоправда, вона займалася не власне виробництвом, а лише такою частиною ремесла, як ремонтування – заміна клепок, обручів, днищ у посуді тощо.

Плетені вироби майстрині з Конотопщини. Виставка-ярмарок "Конотопська сотня". Фото 2012 р.

Практика кошикарського ремесла у міжвоєнні роки стала для жінок, які мали відповідні навички, не просто буденною справою, а й оплачуваною професією. Згідно зі свідчень, записаних на Конотопщині (с. Заводське), жінка плела на замовлення господарчі кошки для підприємства з добування торфу. Водночас слід зазначити, що виконання окремих процесів (заготівля сировини, виготовлення ручок) вимагало більших фізичних зусиль, а тому покладалося на чоловіків – cина, онука. У ложкарному ремісництві, що ним у регіоні традиційно займалися чоловіки, діти (як дівчатка, так і хлопчики) були у батька-столяра за асистентів, зокрема шліфували напівфабрикати. Здебільшого, це було за умови, якщо ложкарство набувало рис ринкового виробництва. У такому разі дружина майстра також долучалася до ремесла, зокрема, вона займалася реалізацією готових виробів.

Читайте також: Що і як плетуть з лози?

Згідно зі встановленими традиціями, обробка шкіри та хутра й виготовлення з них одягу, взуття, головних уборів, господарського реманенту здебільшого була сферою діяльності чоловіків. Проте у ХХ ст. почала відбуватися зміна гендерних ролей і у цій галузі. Так, польові записи підтверджують, що часто навичками вичинки шкір володіли жінки. Ключовим чинником, що дозволив їм перебрати на себе такі чоловічі заняття, як чоботарство, кожухарство шапкарство, став поступ індустріалізації. Так, у зв’язку з появою в Україні у першій половині ХХ ст. різнопрофільних ремісничих об’єднань, жінки мали можливість працювати в організованих майстернях з пошиття взуття – чоботарнях («сапóжнях»). Крім того, усе частіше завдяки можливості жінкам на рівні з чоловіками отримувати спеціальну освіту, справою жіночих рук ставало пошиття кожухів, шуб, хутряних шапок.

Ретельний аналіз літературних та архівних джерел щодо розвитку галузей прядильно-ткацького ремісництва від кінця ХІХ – до 80-х рр. ХХ ст. також дозволив розвіяти певні категоричні судження щодо гендерної приналежності окремих практик рукомества. 

Вишиті роботи майстра Турецького Івана Григоровича. Міжрегіональний Миропільський ярмарок. Фото 2012 р.

Зокрема, відносно ткацтва безспірним залишається лише той факт, що ткання полотна, рушників, ряден тощо здебільшого належало до жіночих обов’язків. Утім, коли ткацтво виходило за межі власне допоміжного господарського заняття й ставало основою життєзабезпечення більшої частини населення, то серед ткачів знаходилася і значна кількість чоловіків. Особливо це стосується тих місцин, де існували певні ткацькі організації – цехи, артілі, фабрики.

Наприклад, у м. Кролевець Сумської обл. чоловіки займалися відповідним ремеслом разом із жінками. Більше того, документально засвідчено, що речі, виткані чоловіками, мали певні особливості: відрізнялися чистотою обробки і більшою щільністю тканини. Локально фіксуються також спогади старожилів, що чоловіки були вимушені займатися «не зовсім чоловічими» ремеслами (прядінням та ткацтвом) через різні сімейні обставини. Доволі складно (через відсутність належної джерельної бази) встановити конкретну гендерну приналежність сіткоплетіння. Згідно із зібраною інформацією, в одних місцинах цим ремеслом займалися чоловіки, в інших – жінки.

Варто звернути увагу також на допоміжну роль жінок та чоловіків у виробничих та позавиробничих процесах. Приміром, чоловіки нерідко допомагали жінкам у виконанні різних прядильно-ткацьких практик: під час підготовки сировини (молотьба конопель, стрижка овець), виготовлення ткацьких верстатів, налаштування їх для роботи тощо. Жінки, своєю чергою, підсобляли чоловікам під час плетіння необхідних в господарстві мотузок.

Таким чином, поділ українських ремесел на «чоловічі» та «жіночі» виправданий, якщо говорити узагальнено, керуючись показниками кількості представників тієї чи іншої статі в конкретній ремісничій галузі. Однак, якщо розглянути детальніше основні галузі ручного виробництва, виявляємо, що у більшості випадків стереотип щодо гендерного розподілу занять не «спрацьовує», окрім випадку з винятково чоловічим ковальством.

канд. іст. наук, м.н.с. відділу "Український етнологічний центр" ІМФЕ ім.М.Т.Рильського НАН України