Який одяг шили селянам кравці та модистки?

Основне кравецьке обладнання

За умов повоєнного дефіциту тканин і фурнітури, послуги кравців були чи не єдиною можливістю для селян недорого оновити свій гардероб.

Майстрині, які за власним покликанням (або ж за спеціально отриманою освітою) займалися пошиттям одягу для представників сільської громади, масово з’явилися в 50-х рр. ХХ ст. На Східному Поділлі таких жінок називали «модістка», «вчена швея». Пошиття одягу на замовлення могло бути як основним їхнім заняттям, так і солідним у важкі часи підробітком. Зазвичай до їхніх послуг зверталися задля пошиття кращого одягу, ніж той, що його могла самотужки виготовити пересічна жінка-селянка.

«Модістка» переважно спеціалізувалась на пошитті одягу для жінок. Часто у неї замовляли асортимент спідньої білизни: труси-панталони, бюстгальтери, спідні сорочки тощо. Попит на спідню білизну у повоєнний час був пов'язаний із ознайомленням зайнятих на відбудові міст жінок-селянок із міськими гігієнічними практиками. Таким чином ці компоненти одягу проникали у село.

Читайте також: Коли в українців з’явилася спідня білизна?

Окрім того, кравчині шили сукні, спідниці, блузи. Особливо вправні майстрині бралися за виготовлення міжсезонного верхнього одягу: піджаків, кафтанів на підкладці, жилетів (станіків) тощо. На замовлення чоловіків модистки шили: брюки, брючні шерстяні костюми, сорочки, спідню білизну та кашкети. Замовляли їм також і дитячий одяг: суконьки, сорочки, штани, білизну. Отже, набір виробів, які могла запропонувати кравчиня, був досить широким. За сприятливих умов, він міг покрити базові потреби сільської громади у вбранні.

Кравчиня Надкринична Антоніна Моєсеєвна 1933 р. н. у "станіку" (перешитий зі старого пальта нагрудний одяг). С. Велика Яромирка Городоцького р-ну Хмельницької обл. 2013 р. Фото О. Воробєй

Жінки, які мали швейну машинку та вправно вміли на ній шити, користувалися повагою у сільській громаді. Дівчата, які вміли шити на швейній машинці, вважалися «завидними нареченими». Тому хлопці жартували: «…шоб я женився, ну шоб здибав дівку, шоб мала корову і на машинці вміла шити». Те, що мати дружину-модистку мріяло багато сільських молодиків, засвідчує й подільська народна жартівлива пісня:

А син мамі похвалився,
‒ Буду мама вже жениться.
На всьо здибав дівку, як та квітка,
Мені жінка – Вам невістка,
Та й до того ше й модістка.

Переважна більшість сільських кравчинь, усе ж, не мала відповідної освіти, а працювала, переймаючи досвід від своїх батьків. Для багатьох самоучок надзвичайно помічними були викрійки, які розміщувалися на сторінках періодичних та спеціальних видань і часто супроводжувалися професійними рекомендаціями. Особливо популярним серед сільських модисток був журнал «Радянська жінка», який допомагав їм зорієнтуватися у модних тенденціях крою та шиття.

Найчастіше громада віддавала перевагу кравчині без спеціальної освіти, яка навчилася шити самостійно й робила це вельми успішно. Багато селянок вважали, що найкращою кравчинею є та, що має дар від Бога. Як відзначала одна із інформанток: «Матеріалу було скілько хочеш, тілько шити. То вже треба було мати дуже сильно дар. Бо дар кравчині має бути».

Траплялися випадки, коли кравчинями ставали і жінки з інвалідністю. Через свою неспроможність виконувати важку фізичну роботу вони шукали для себе посильного підробітку. Передусім, найкраще їм вдавався ремонт старого чи перешиття (перелицювання) уживаного одягу. 

Швейна машинка Надкриничної Антоніни Моєсеєвни, придбана у 1950-х рр. С. Велика Яромирка Городоцького р-ну Хмельницької обл. 2013 р. Фото О. Воробєй

Загалом жінки, які шили одяг для громади, були дуже шанованими в сільському середовищі. Особливою повагою користувалися ті з них, які здобули спеціалізовану освіту. Їхньому смаку довіряли, до професійних порад прислухалися. Багато важив і той факт, що такі кравчині не тільки цікавилися, але й враховували бажання замовника.

Проте клієнти не завжди були задоволені роботою майстрині. Іноді отриманий результат суперечив їхнім уявленням про те, яким саме мав бути виріб. Найчастіше незадоволеними залишалися представниці сільської інтелігенції (голови сільрад, медсестри, вчителі). Тому, задля задоволення своїх естетичних вподобань вони замовляли собі вбрання у міських ательє.

В умовах повоєнного дефіциту, деінде модістки перебирали на себе функцію забезпечення одягом для знакових у селянському середовищі життєвих подій, а також основних календарних свят. Шиючи одяг для небіжчика, наприклад, майстрині дотримувалися традиційних заборон: подушку і сорочку для мерця шити тільки руками, до того ж – рівною «стьобанкою».

Пам'ятник єврейському кравцю. Нью-Йорк, Сьома авеню. Скульптор Юдіт Велнер. 1984 р.

Панує уявлення, що пошив одягу був суто жіночою справою. Натомість, маємо свідчення інформантів, що найбільш професійними кравцями в народі вважалися якраз-то чоловіки, до того ж – переважно євреї. Як правило, вони були «спадковими» кравцями, а отже підходили до роботи з певними знаннями та майстерністю. Так, заможні селяни могли наймати до себе на роботу єврея-кравця, який обшивав усю їхню родину.

Зважаючи на конкуренцію, яка існувала в місті, євреї-кравці попередньо проводили розвідку у віддалених селах. У випадку вигідної кон’юктури вони виїжджали з міста, оселялися на новому місці й починали обшивати мешканців усіх навколишніх сіл. Окрім кравецької справи, євреї відігравали значну роль у постачанні до сільських мешканців тканини, шкіри, а також необхідної для пошиву одягу фурнітури. Саме це створювало необхідні умови для виготовлення одягу. Вбрання для сільської громади шили і українські чоловіки-кравці, хоча їх було значно менше.

Як бачимо, у складний повоєнний час послуги кравців з пошиття одягу для селян стали досить затребуваними. Виготовлення одягу на замовлення у спеціалістів стало чи не єдиним способом оновити бідний селянський гардероб, а тому навіть консервативне старше покоління не мало заперечень до їхньої роботи. Сільські кравці та «модістки» відіграли велику роль у трансформації українського народного костюма, адже завдяки їхній майстерності у нього вносилися нові елементи та фасони.

аспірантка відділу "Український етнологічний центр" ІМФЕ ім.М.Т.Рильського НАН України