Житлова архітектура Харківщини. Експедиційні нотатки

Стара садиба, сер. ХХ ст. с. Сенькове, Куп’янський р-н, Харківська обл. Фото А.Ярової. 2017 р.

Протягом 3 – 7 жовтня 2017 р. співробітниками відділу «Український етнологічний центр» ІМФЕ ім. М.Т. Рильського було здійснено експедицію до Харківської області, зокрема до населених пунктів Барвінківського (сс. Велика Камишуваха, Грушуваха), Борівського (с.Загризлове), Ізюмського (м. Ізюм, сс.Кам’янка, Студенок) та Куп’янського (сс.Кругляківка, Сенькове) районів.

За цей час вдалося зібрати інформативні відомості щодо особливостей традиційної духовної та матеріальної культури Слобожанщини. Дослідницький інтерес авторки під час поїздки становила традиційна архітектура краю, зосібна, специфіка оселі.

Основним методом отримання інформації було інтерв’ювання місцевих жителів віком 70-90р. Респонденти розповіли про різні аспекти побутового життя, традиції, особливості народного зодчества.  На наше прохання опитані робили схематичні замальовки хат, розтлумачували значення локальних будівельних термінів. Матеріали усних опитувань старожилів було доповнено нашими спостереженнями та фотофіксаціями, особливо у випадках натрапляння на покинуті будинки та садиби, яких, на жаль, чимало у селах регіону.

Хата сер. – др. пол. ХХ ст. с. Студенок, Ізюмський р-н, Харківська обл. Фото А. Ярової. 2017 р.

З традиційною архітектурою Ізюмського та сусідніх районів нас знайомлять експозиції Ізюмського краєзнавчого музею, в якому представлені фотографії старих хат, зразки предметів домашнього начиння (ночви, скриня, пральник, посуд); полотна художників, де зображені пасторальні пейзажі.

Житла цих районів Харківщини були здебільшого каркасно-стовповими з вертикальним заповненням. Їх місцеві жителі називали «сторчовки» (хати «всторч») або «столбянки». У деякий селах, наприклад, у с.Велика Камишуваха Барвінківського району, за розповідями мешканців, переважали «рублені» хати. Матеріалом для їхнього будівництва була, в основному, сосна. Дуб же використовувався для підвалин, що вкладалися на кам’яні чи дерев’яні «стояни». Відзначимо, що у досліджуваній місцевості вдосталь родовищ кам’яних порід.

Ззовні житла обов’язково дранкували та «поновлювали» розчином з глини, піску, кінського гною, що замішувався в ямі біля хати. Після цього стіни ззовні і в середині білилися крейдою (інколи використовували вапно). По периметру хати часто робили глиняну призьбу.

Погріб сер. ХХ ст. с. Студенок, Ізюмський р-н, Харківська обл. Фото А. Ярової. 2017 р.

У кінці ХІХ – першій половині ХХ ст. уздовж передньої довгої стіни на дерев’яних стовпчиках робили відкриту галерею. У першій половині ХХ ст. між стовпчиками почали встановлювати стіни, а в середині ХХ ст. їх почали склити – таким чином галереї трансформувались у закриті веранди. Траплялись і причілки напівзакритого типу. До війни зустрічались житла, виготовлені з саманних блоків, проте, частіше з них будували господарські споруди. Найбільшого розповсюдження житла-«саманки» отримали у другій половині ХХ ст. У цей період блоки виготовлялись усією громадою села, яка замішувала ногами розчин з землі, глини, піску, соломи та вкладала отриману суміш у дерев’яні форми-«станки». За даними опитування, довжина подібної форми становила 40 см, а ширина – 20 см. У другій половині ХХ ст. поширеними стали житла з шлакоблоку чи цегли.

Найпоширеніший дах в оселях ХІХ ст. – чотирисхилий, критий соломою або очеретом. Цікаво, що пізніше, у другій половині ХХ ст., дахи часто стали робили двосхилими, що більш характерно для цегляних будинків. На думку інформантів, це пов’язано з більш економним використанням будівельного матеріалу. Проте, чи справді мала місце така мотивація, чи це обумовлено впливом міста, а можливо, ця традиція занесена з інших територій – ці питання вимагають подальшого вивчення.

«Мазали» хату усією громадою, при цьому поширеної у таких випадках назви «толока» опитувані не використовували, йменуючи процес штукатурення стін термінами «мазка», «іти на мазку».

Скриня в експозиції Ізюмського краєзнавчого музею. Фото А.Ярової. 2017 р.

Часто побутував обряд «в’язання сволоку» чи «сволоківщина». Під час укладання балок на сволок вішали рушник, що після закінчення робіт забирався майстром. Встановлення сволоку закінчувалось святкуванням і частуванням. Якщо майстрів було багато, то і рушників була відповідна кількість. Для того, аби життя в хаті було щасливим та заможним, ще на етапі планування житла під кут, де мали знаходитися ікони, закладали дрібні гроші. Новацією обрядодії стало уміщення монет у розчин під час шпаклівки стін.

Інтер’єр житла типовий для території України. Основу композиції займала велика вариста піч лівобережного типу. На досліджуваній території її не розмальовували, проте, можливо, ця традиція існувала у минулому. Інколи піч вимазували не крейдою, а жовтою глиною, що виділяло її на тлі стін. Напроти печі розміщували Божий кут, де стояло декілька ікон, прикрашених рушниками. За меблі правили дерев’яні лави, стіл, ослінчики, мисники, стільці. У кожній хаті обов’язково зберігалась скриня, найчастіше – дерев’яна, на ніжках, з кованими ручками.

Регіону притаманна вільна забудова двору. Окрім хати на території садиби розташовувалися «погреб» (з кам’яним склепінням чи земляний), сарай, хлів, курники, конюшні тощо. Залежно від місцевості та глибини підземних вод погріб міг бути або досить глибоким або ж розміщувався майже на поверхні, як, наприклад, у с. Студенок Ізюмського району.

На початку ХХІ ст. давні методи зведення жител замінюються новітніми тенденціями будівництва, де використовуються нові типи матеріалів. Внаслідок занепаду сільського господарства частина допоміжних споруд двору зникає, а відповідно до потреб часу з’являються нові архітектурні форми – гаражі, літні душі тощо.

Попри сучасні зміни архітектурного «обличчя» сіл Харківщини, зібрані нами дані ще засвідчують, що житлова забудова краю типова для всієї Слобідської України.

к.ін., м.н.с. відділу "Український етнологічний центр" ІМФЕ ім. М.Т. Рильського НАН України