Зустріч весни в українців: звичаї та обряди

Діти з "жайворонками". Фото з архіву Національного центру народної культури "Музей Івана Гончара"

У зв’язку з поєднанням наших дохристиянських традицій з православним календарем, комплекс обрядів зустрічі весни не був приуроченим до конкретного дня, а роздробився на окремі елементи, які існували на відрізку від свята Стрітення аж до дня Юрія або й до Зелених Свят.

Отож, прогнавши зиму, наші предки починали кликати, гукати, заклинати, закликати весну. Не в змозі пояснити закономірності зміни пір року, вони боялися, що зима може залишитися назавжди. Для того, щоб унеможливити це, прикликали весну різними магічними діями та формулами — обрядами, жертвоприношеннями, молитвами (піснями-заклинаннями).

З цього випливає, що весна в уяві давніх вважалася живою істотою, і до неї відповідним чином слід звертатися. Якою ж вона була? Цей образ донесли до нас веснянки, — як дуже давні, так і деякі пізніші. Найдавніші веснянки (“Король”, “Воротар”, “Володар”, “Шум”, “Жучок”, “Ягілочка”, “Мости”, “Вербовая дощечка”) є архаїчними іграми-хороводами, що в символічних формах відображають прихід весни. У цих забавах закодовані такі дії: ламання кригових мостів, відмикання чи відчиняння небесних воріт, войовнича суперечка тепла й холоду. Весна відображена у них у вигляді незвичайного дитяти (“князьового”, “мізинного”, “крайнього”):

Володар, Володареньку,
прочиняй нам воротечка!
— Ой а хто з-за ворот кліче?
— Князьове да дитя їде!

Навіть якщо в текстах хороводних веснянок такого образу весни немає, то її все ж символізує маленька дівчинка, що ходить по руках хлопців і дівчат (гра «Насточка» чи «Жучок»). Присутній у фольклорних текстах натяк на те, що весна їсть хліб із медом, — це відгомін давніх жертвоприношень наших предків. Хліб із медом, коливо (пшениця із медом) з цією метою широко фігурували у календарній, весільній та похоронній обрядовості українців.

Магічний смисл мала і характерна мелодика веснянок — їх кричали якомога голосніше, щоб заклик був почутий, протяжні мінорні мелодії завершувалися характерним «гуканням», яке неслося понад лугом, понад річкою, по лісу, по селу, нагадуючи про пташині хори, що повернулися з вирію. Гукання показує, що виконувались веснянки на широкому просторі, найчастіше — кількома хорами дівчат, що перегукувались між собою, стоячи на різних кутках або на різних берегах річки, ставу — це неповторно красиве явище, якого в сучасному селі вже не почуєш… Коли обряд закликання весни втратив свій магічний смисл, він, як і інші ритуали, перетворився на молодіжну забаву (т. зв. «вулицю»).

У пізніших веснянках, які вже втратили первісний зміст і не були прив’язані до хороводу, весна зображена ближчою до українського побуту, — це гарна молода дівчина, що вишиває або шиє сорочку, займається ткацтвом чи прядінням. Такий образ склався невипадково, адже саме в цей час закінчувалися вечорниці, починалися польові роботи і слід було активно попрясти і поткати:

Весняний дівочий хоровод у с. Слобода-Яришівська Могилів-Подільського р-ну Вінницької обл., 1962 р. Альбом М. А. Руденко

Весняночко-паняночко,
де ти зимувала?
У садочку на дубочку
пряла на сорочку!

Звідки весну викликають? Звичайно, з міфологічного вирію, небесного царства тепла, де живуть не лише всі божества, а й душі померлих родичів, куди відлітають птахи, втікаючи від холоду… Давні народи помічали, що прихід весни пов’язаний із поверненням із вирію птахів, тому вірили, що саме птахи приносять її на своїх крилах. Отже, найперше магічне дійство заклинання весни полягало в імітації польоту птахів. Тому головним засобом заклинання в усіх слов’янських народів вважається випікання з прісного тіста «жайворонків» із розпростертими крилами.

М. Грушевський вважав, що «се жертва весні, яка в різних формах була відома ще недавно в різних кутах слов’янства і у нас. […] Головний момент сих веснянок — закликання весни — в нашій етнографії не виступає виразно, як у великорусів (росіян. – Л. І.), білорусів, сербів, — продовжує вчений. — Нема сумніву, що і в нас теж її формально кликали, виходячи на вишки і горбки, раннім ранком на схід сонця, з сим характеристичним викликом:

Жайворонки з тіста. с. Михайлівка, Луганська обл. Фото з архіву Національного центру народної культури "Музей Івана Гончара"

Прийди, прийди, весно,
Прийди, прийди, красна,
Принеси нам збіжа,
Принеси нам красок (квіток)».

І справді, ще в кінці 80-х років XX ст. нами фіксувалася подібна інформація про обряд закликання весни у с. Гнідин Бориспільського району Київської обл. «На галявині або на узліссі збираються хлопці й дівчата, розпалюють багаття, водять хоровод, співають веснянки, перестрибують через багаття. Потім усі йдуть до лісу і хором гукають весну: «Прийди, весно, прийди, красна, принеси врожай нам рясний, жито і пшеницю, і всяку пашницю!».

Отож, випікання жайворонків у всіх народів приурочувалося до дня весняного сонцестояння, що припадає на 22 березня. Очевидно, у зв’язку з тим, що в цей день Православна Церква святкує пам’ять сорока мучеників Севастійських, що постраждали за віру Христову бл. 320 р., жайворонків випікали конкретну кількість – сорок. Старожили пояснювали це число тим, що до цього дня, нібито, з вирію прилітає уже сорок жайворонків.

Чому така увага саме до цього птаха? Тому, що він прилітає найпершим і є справжнім благовісником весни. Спів жайворонка в полі особливо незвичайний і дивний, коли ще лежить сніг, тріщить мороз, — а повітря дзвенить від весняного щебету… Тому в українських веснянках, записаних переважно на Волині, звертаються до цього птаха:

Провісник весни - жайворонок

Ой ти жайворонку, ранняя пташино,
Ой чого ти так рано з виру вилітаєш?
Ще ж на горах на верхах білі сніги лежать,
Ще ж на ріках та в ярах сиві криги стоять?
А я тії сніги крилечками розжену,
Крилечками розжену, ще й ніжками потопчу…

Ця пісня лірична, тут уже немає заклинальної магії, але пам’ять про обряд ще зберігається. А полягав він у тому, що випечені жайвори роздавали дітям, які бігали з ними по селу, тримаючи в руках, натикали їх на палички, щоб якнайвище підняти, або клали на голови (імітуючи політ птахів), бігли з ними на городи, в садки, на горбочки, вилазили на плоти, на дерева, на дахи, висаджували печиво на гілки дерев, на скирти сіна, а ввечері з’їдали.

Російська дослідниця весняної обрядовості східних слов’ян В. К. Соколова запевняє, що раніше цей обряд проводили дорослі. Але з часом печиво вже втратило своє магічне значення, тому його випікали для дітей швидше як ласощі, а дитячі забави з «жайворонками» якраз і відтворювали обрядові дійства, які колись проводили старші люди. Саме цей етап обрядодійства фіксують українські етнографи XIX ст. М. Максимович, М. Маркевич, П. Чубинський. Вони повідомляють про випікання 40 пшеничних жайворонків, 40 бубликів, 40 пирогів (ще пізніше — пампушок, голубців, навіть вареників), про те, що «діти, бігаючи з цими жайворонками, співають веснянки».

Українці вірили, що жайворонок (або зозуля, ворона тощо) має ключі од вирію, і саме він відмикає небо, небесні ворота і випускає весну. З російського фольклору дізнаємося, що ключі од вирію мала і бджола:

Бджоли на Теплого Олекси "відмикають" весну

Ты пчелонька, пчелка ярая,
Ты вылети за море,
Ты вынеси ключики,
Ключики золотые,
Ты замкни зимоньку,
Зимоньку студеную,
Отомкни летечко, летечко теплое,
Летечко теплое, лето хлебородное!

Це вражаюча веснянка, яка пояснює смисл українського звичаю 30 березня, у день Теплого Олекси, виносити з погреба вулики з бджолами на деякий час (або на цілий день, якщо сонячно) і замовляти бджіл, якщо холодно. За матеріалами Чубинського, якщо в цей день ще було холодно, то «господар входить у погріб і торкає вулик рукою, примовляючи: «Нуте ви, бджоли, готуйтеся, бо прийшла пора, йдіте і не лінуйтеся, приносьте густі меди, і рівні воски, і часті рої, Господу Богу на пожертву, а господарю на пожиток».

У порівнянні з іншими слов’янськими народами, в українців дещо менше магічних закликань весни, проте більше збереглося звичаїв та примовок, пов’язаних уже з прильотом птахів. Так, стежачи за польотом жайворонків, селяни ворожили на врожай: якщо птахи летять високо над землею, то це вони «до Бога летять молитися», — буде врожай на збіжжя. Якщо ж низько — то це вони «загубили ціп по дорозі», — отже, нічого буде молотити.

Побачивши першу зграю диких гусей, діти кидали вгору солому, примовляючи: «Гуси, гуси, нате вам на гніздечко, а нам на здоров’ячко!», або «Гуси, гуси, вам на гніздо, а нам на тепло!». Подібні заклички вигукувалися до ластівки («Як побачиш ластівку, візьми жменю землі, кинь за нею і скажи: «На тобі, ластівко, на гніздо, щоб швидше весна приходила!»). «Ластівко, ластівко, на тобі веснянки, дай мені білянки!» — гукали діти, що мали личка в ластовинні, і бігли вмиватися весняною водою.

Таким чином, обряд зустрічі весни був безпосередньо пов’язаним із різними анімістичними уявленнями та культами: культом сонця, культом предків, культом живої природи, рослинності, культом землі, вогню, інших явищ і сил природи, певних ідолів. Обрядові пісні (веснянки) зберегли найдавніші образи праслов’янських міфологічних уявлень та істот, пояснити які ні самі інформатори, ні науковці уже не можуть через їхню давність і неоднозначність. Отож, залишається й досі широке поле для досліджень майбутніх поколінь фольклористів, етнографів, мовознавців…

кандидат філологічних наук, старший науковий співробітник відділу української та зарубіжної фольклористики ІМФЕ ім.М.Т.Рильського НАН України