Проводи: поминання спочилих
Віра в душу та її безсмертя притаманна багатьом народам. Саме вона лежить в основі первісних вірувань (тотемізму, фетишизму, політеїзму) і сучасних релігій, має вплив на формування календарних і родинних обрядових комплексів, багато в чому визначає традиційний світогляд етносу.
Віруючи в безсмертну душу, наші предки також інтуїтивно розуміли явище воскресіння. Споглядаючи весняне пробудження природи, проростання кинутого в землю зерна, пращури бажали такого ж воскресіння і своїм померлим родичам. Ось чому найбільш давні язичницькі поминальні обряди здійснювалися на початку весни. Так, як покійників здавна хоронили в лісі, обабіч перехресть, чи поблизу рік, більшість весняно-літніх календарних обрядів відбувалися саме там. Давні слов’яни справляли тризну на могилах, споживаючи насамперед коливо (зерна пшениці із медом), що символізувало воскресіння. Крім вживання їжі на кладовищі, нею ділилися безпосередньо з померлими — ставили шматочки харчу на гроби, лили на них олію, вино, пиво тощо.
Після прийняття християнства наша традиційна культура синкретично поєднала як язичницькі, так і церковні ритуали, що особливо простежується у комплексі післявеликодніх поминань. Перші поминальні обряди після дня Христового Воскресіння приурочені до середи-четверга пасхального тижня. В українській культурі вони відомі під кількома назвами: Навський день ( «навь» — мрець), радуниця (давньослов’янське слово, що означає «торжество світла»), Рахманський Великдень. Остання назва пов’язана з уявленнями про далекий християнський народ – рахманів, який живе в чарівному краї, де панує вічне блаженство. Ці люди, нібито, втратили відчуття часу, а тому, щоб повідомити їх про Великдень, на проточну воду українці пускали шкаралупи від крашанок.
У Фомину неділю, що через тиждень після Пасхи, в Україні проходять великі громадські поминки — «Проводи», «гробки», «могилки». За релігійним трактуванням, назва «Проводи» походить від євангельської події, пов’язаної із появою в Єрусалимі багатьох воскреслих святих, яких жителі міста проводжали до гробів після Великодня. За іншою версією, суто народною, українською, неділя після Пасхи називається Провідною тому, що душі померлих, які приходять у земний світ у ніч Світлого Воскресіння, гостюють у нас кілька днів, після чого їх необхідно провести назад, у «їхній» світ.
У Провідну неділю українці як раніше, так і тепер, беруть із собою обрядову їжу і приходять на кладовище. Ще у кінці ХІХ – на початку ХХ ст. після відслуженої священником панахиди, на цвинтарі відбувалася колективна ритуальна трапеза. У деяких селах Хмельниччини вона зберігалася й донедавна. Люди стелили між могилами скатертини, всідалися на них усі разом і споживали принесені із собою страви, паски, яйця, ласощі. Решту харчу, що залишалася, давали літнім людям, жебракам, хворим, дітям в якості милостині за «упокій душі». Деяку частину обрядової їжі залишали на гробках. Обов’язковим на Проводи було дотримання звичаю заходити на кладовище тими самими воротами, якими заносили покійників: «Тими ворітьми кожен живий до своїх померлих заходить, збоку не заходить, бо вони в цей день усі стоять в воротах і виглядають, хто прийде їх провідати…».
Зараз поминальні традиції дещо змінилися. Наприклад, трансформації зазнав звичай громадського поминального обіду. Нині люди куштують обрядові страви не на простелених скатерках, а за спеціально облаштованими столиками біля могил померлих родичів. Окрім того, їжу на гробках залишають все рідше, надаючи перевагу поданню милостині за «упокій душі» комусь в руки. Попри це, поминальна основа Провідного тижня в українській народній культурі зберігається, свідчить про наш світогляд та неабияку увагу до культу предків.