Роль учених-гуманітаріїв у відновленні миру в Україні

Міхаель Мозер, президент Міжнародної асоціації україністів, професор Віденського університету

Дуже дякую, пані академік Скрипник, за люб'язні слова. Не буду довго говорити. Я тут маю таку особливу роль, бо все-таки працюю, дію не в Україні, а в Австрії чи, у ширшому контексті, у Центральній і Західній Європі, і як президент Міжнародної асоціації україністів маю усвідомлювати свою відповідальність. Гадаю, що фактично я усвідомлюю цю відповідальність і можу сказати, що моє життя змінилося так само, як життя всіх гідних науковців-гуманітаріїв, бо ситуація така, що ми просто не можемо далі так працювати, як раніше. Ми просто сиділи над книжками, займалися наукою. Сьогодні, звісно, і надалі сидимо над книжками, надалі викладаємо, надалі займаємося наукою дуже поважно, скільки нам дано. Але водночас звертаємося до наших спільнот, у моєму випадку — це Західна Європа, це Центральна Європа.

Наш обов'язок полягає в тому, щоб ми також займалися пропагандою, бо ми перебуваємо в ситуації інформаційної війни. Наголошу лише, що наша пропаганда є і має бути пропагандою правди. Намагаюся якнайкраще займатися пропагандою правди. Що я роблю? Уже в лютому як президент Міжнародної асоціації україністів я написав листа, у якому пояснив, що ми всі тільки за багатомовну, багатокультурну Україну. Майдан також був багатонаціональним і багатомовним. Хоча ми стоїмо за одну державну українську мову, але це не означає, що ми не виступаємо за різноманітну Україну. Я написав різні листи до західних видань, зокрема, до провідного журналу «Der Spiegel», у якому ще в лютому були опубліковані просто огидні статті. Дуже пишаюся тим, що мої листи прочитали вголос під час демонстрації біля редакції цього журналу.

Я вперше (хоча є науковцем, який пише передусім статті до наукових журналів і до наукових видавництв висилає свої рукописи книжок) почав писати статті до провідних газет, щоб повідомити наших людей про те, що насправді відбувається в Україні, бо, на превеликий жаль, наші люди, наші журналісти дуже часто усвідомлюють Східну Європу крізь призму Москви. Вони виховувалися на підручниках з Москви, вони вивчали російську мову — і це добре. Проте, коли вони пишуть про Україну, то треба знати про Україну безпосередньо з України, а не через Москву. Я наполягаю, щоб ми все-таки працювали в річищі цієї вимоги, щоб у нас постали такі кадри і серед журналістів.

Я також, скажімо, щодо викладів трохи змінив свою програму. Наприклад, на конференції Міжнародної асоціації славістів у місті Балцені, присвяченій ролі ЗМІ в сучасній історії мов, моя доповідь стосувалася мови Майдану в українських ЗМІ, бо ми маємо говорити про ці наші події якомога більше, щоб світ дізнався про нашу правду, і ця правда доволі однозначна. Зауважу, що я звернувся до Президента Австрії у відкритому листі після того, як Австрія прийняла пана Президента Путіна, бо треба завжди сказати своє. Це моє глибоке переконання. Я це зрозумів щонайпізніше в січні, коли перші люди померли саме тут. Я з вами плакав щоденно з огляду на те, що відбувалося. Ми надалі іноді плачемо, але треба перестати плакати, бо насправді — ми сильні, і ми боремося за нашу правду. Дуже дякую!

Ганна Скрипник: Дякую, пане Міхаелю! Шановні колеги, переконана, що якщо ми маємо такого поважного амбасадора в Європі, то це означає, що далеко не все нами втрачено і ми маємо добру підтримку.

Шановне товариство, нині надто важливо для нас знати про те, що відбувається там, на Донбасі, у регіоні, який сьогодні найбільше потребує нашої уваги, безпосередньо від його жителів, як мовиться, з перших уст. Дозвольте надати слово пану Анатолію Загнітку, члену-кореспонденту Національної академії наук, декану філологічного факультету Донецького національного університету. Дякую, пане Анатолію, що Ви сьогодні тут з нами!

В'ячеслав Кушнір, доктор історичних наук, професор, декан історичного факультету Одеського національного університету імені І.І. Мечникова

Шановні колеги, у мене є декілька пропозицій. Ми розмірковуємо про завдання інтелігенції. Зокрема, слід сказати про те, що ми й не припиняли тієї роботи, яка спрямована на утвердження стабільності й на те, щоб Україна, зрештою, стала Україною. Проте, з огляду на сьогоднішні події, слід, очевидно, більше враховувати регіональну специфіку. Я представляю один з регіонів і можу сказати, що ми маємо конкретні завдання на сьогодні і на перспективу. На сьогодні, якщо говорити, знову ж таки, про наш регіон, першочерговим завданням є інформаційна й просвітницька робота. Людям потрібно розповідати про те, що таке так звана «Новоросія» насправді, як вона утворилась і якою вона була. Нині це є міф, який використовують, зважаючи на те, що широкий загал необізнаний у таких питаннях. Тобто є політичний міф, який намагаються використати зовнішні сили. Ми розпочали роботу із розвінчування цього міфу, і я думаю, що вона обов'язково дасть свої результати. Нам потрібно поширювати об'єктивні знання про цей політологічний феномен.

Інше важливе й невідкладне на сьогодні завдання — це розвіяти ще один міф: про те, що Південь України нібито не є українським і буцімто ніколи й не був українським. Історичні факти, історичні відомості свідчать зовсім про інше. Український чинник був одним з основних в історії розвитку Півдня України — і культурного, і економічного. Однак до 1991 року про це мало говорили, а якщо й говорили, то не в повному обсязі. Отже, перед нами стоїть важливе завдання — через засоби масової інформації говорити правду про Південь України, про те, що він є українським.

Про завдання на перспективу. В Одеському університеті на історичному факультеті є спеціальність «етнологія». За всі роки ми випустили близько двохсот спеціалістів-етнологів, і хочу запевнити сьогодні високу місію етнологів в українському суспільстві. На прикладі нашого регіону можна стверджувати, що етнологи відіграють важливу роль не тільки в культурному, але й політичному житті. Скажімо, відомий всій Україні так званий Парад вишиванок, на який в Одесі виходять уже тисячі людей різного віку, — це ініціатива однієї людини-етнолога, підтримана іншими етнологами. І ось з'явився отакий особливо важливий в наші дні рух.

Ще один приклад: це коли десять тисяч одеситів вийшли й розгорнули півторакілометровий прапор України. Це також ініціатива етнологів, істориків, політичних та громадських організацій. Проте існує проблема. Вона полягає в тому, що, на жаль, скорочується кількість місць — спеціалізацій на цю історичну дисципліну: якщо раніше було десять, то тепер виділяють лише п'ять. До того ж випускникам у дипломі не зазначають, що вони є етнологами — викладачами історії, незважаю¬чи на те, що студенти-історики проходять педагогічну практику, вивчають педагогічні дисципліни, тобто мають всі підстави називатися і бути вчителями. Ця сумна практика призведе до того, що незабаром вивчати етнологію ніхто не захоче. Я просив би, щоб іще раз від учасників нашого Круглого столу пролунала думка про важливість етнології як окремої історичної дисципліни.

Скажу про ще одне завдання, як на мене, дуже важливе. У нашій історії з 1991 року було два патріотичні сплески — це власне 1991 рік, коли скрізь, у тому числі в нас на Півдні, був величезний інтерес до народознавчих дисциплін. У школах ці дисципліни читалися і на уроках, і на факультативах. Але через відсутність підтримки цей рух згас. Сьогодні ми переживаємо другий сплеск. Ми маємо використати нинішню ситуацію для того, щоб народознавчі дисципліни знайшли своє почесне місце, зокрема, у навчальному процесі шкіл та вишів. Я кажу це ще й тому, що питання утвердження української мови в Одесі не втрачає своєї актуальності. На жаль, нині триває русифікація студентів — вихідців із сільської місцевості.

Слід також наголосити на тому, що в нас на історичному факультеті, наприклад, проблеми, якою мовою писати випускну роботу, не існує, тоді як практично в усіх вишах Одеси це питання ще актуальне й потребує вирішення. Утім, це не така вже й складна річ. Достатньо моніторити питання — просто опитувати, якою мовою викладаються дисципліни. Це вже актуалізує проблему, і молоде покоління викладачів реагує. Вирішенню проблеми могли б посприяти громадські консультативні ради, які існували при керівниках області. На початку 1990-х років вони були досить дієвими. Туди входила патріотично налаштована інтелігенція, яка проводила моніторинг використання української мови, і він давав свої позитивні результати. Сьогодні ці організації також існують, однак ефективності їхньої роботи не видно. Потрібно, щоб влада була нашим союзником і допомагала в патріотичному вихованні. Трапляються сьогодні випадки, коли студенти вищих навчальних закладів, які пройшли навчання на військовій кафедрі, відмовляються йти на фронт, і це, як ви розумієте, проблема, що свідчить про відсутність належного патріотичного виховання. Отже, у нас попереду багато роботи.

Ганна Скрипник: Дякую, пане В'ячеславе! Дозвольте надати слово ще одному представнику саме вишівської наукової еліти. Цей учений зайняв таку відважну патріотичну позицію під час майданівських подій, що кіровоградська влада «регіоналів» побачила в ньому загрозу для себе і його навіть ув'язнили й «закрили» в СІЗО. Громадськості Кіровоградщини довелося боротися за те, щоб його вивільнити. Дякувати Богу, події повернулися таким чином, що Олександр Ратушняк сьогодні з нами. Слово доценту Кіровоградського педагогічного університету Олександрові Ратушняку.

Богдан Червак, директор Департаменту інформаційної політики Державного комітету телебачення і радіомовлення України

Шановні учасники Круглого столу! Уже стало певною ознакою вияву патріотизму заявляти про те, що Україна програла інформаційну війну. Мені здається, що немає сьогодні аналітика чи експерта, який би не починав свій виступ саме із цього. Наведу лише два факти, які ілюструють протилежне і свідчать про те, що Українська держава й українці можуть опиратися російській інформаційній агресії. Якби ми програли інформаційну війну, то ми б не змогли обрати Президента в першому турі. Уся російська інформаційна машина з її потужностями й фінансовими впливами була спрямована на те, щоб: а) зірвати вибори Президента, б) щоб вибори Президента відбулися в недемократичній атмосфері і, таким чином, були дискредитовані. Не вдалося. Українці прийшли на виборчі дільниці й голосували не так за Президента Порошенка, як проти Росії та Путіна. Це не є ознака програшу в інформаційній війні.

Другий момент. Усі голосування з українського питання, що відбуваються в Раді Європи, не на користь Росії, а на користь України. Якби інформаційна машина Росії була такою потужною, а ми були б такими слабкими, то, повірте, такого б не відбувалося. При цьому я далекий від того, щоб ідеалізувати ситуацію і не усвідомлювати реальної проблеми, яка на сьогодні існує. Проте займатися національним мазохізмом — це означає апріорі програти українсько-російську війну. Або ж згадаймо горезвісну газету «Новоросія» (центральний орган московських терористів на Донбасі). Нині редактора цієї газети заарештовано, Службою безпеки нейтралізовано її розповсюджувачів. І це, так би мовити, та протидія інформаційній кампанії, у тому числі друкованим ЗМІ, яка сьогодні відбувається.

Ще один досить важливий момент для усвідомлення й розуміння ситуації. Вам відомо, що кожному випускникові середньої школи в Криму, коли там почалося російське вторгнення, Міністерство освіти надіслало sms-ку, у якій просило повідомити й відповісти на три запитання, чи випускник школи вважає себе українцем; чи хоче він навчатися у вищому навчальному закладі України; і, якщо хоче, нехай повідомить, у якому, а Міністерство в цьому посприяє. Чимало випускників шкіл, нецензурно висловлюючись на адресу українського Міністерства освіти, сказали, що не хочуть навчатися в українських вишах. Я думаю, що ситуація з настроями людей на Донбасі не дуже відрізняється від ситуації, яка є в Криму. До чого я веду? Ми повинні зрозуміти й усвідомити, що є категорія людей в Криму і на Донбасі, яка не підвладна будь-якій інформаційній кампанії. Ці люди ненавидять Українську державу, вони ніколи не змиряться з тим, що є Українська незалежна держава, і не варто витрачати свої зусилля на те, аби їх переконати. Краще зосередитися на підтримці української армії.

В Адміністрації Президента порушувалося також питання про те, що треба рятувати дітей з Донбасу, адже вони, так би мовити, страждають від сепаратистів і терористів. З цього приводу представник ООН запропонував ввести в Україні таку категорію, як діти-комбатанти, тобто діти-учасники. Дуже багато дітей на Донбасі — у Слов'янську чи Краматорську — вели облік українських танків і БТРів та передавали ці відомості Стрєлкову. То чи варто нам рятува¬ти цю категорію дітей і допомагати їм?

На жаль, ця реальність жорстока, її треба розуміти. Пропоную до заходів, які віддзеркалені в цьому Зверненні, додати заходи іншого характеру, можливо, непопулярні, але дуже необхідні. Скажімо, ми повинні створити всі умови, щоб кожен, хто хоче виїхати з України, хто не визнає Україну Батьківщиною, а визнає Путіна за Бога, мав би таку можливість. «Поїзди щастя» мають регулярно курсувати в Росію, і кожен охочий має залишити Україну, якщо він не хоче пов'язувати з нею свою долю. Ми маємо говорити про необхідність створення фільтраційних таборів, аби Головне розві¬дувальне управління Служби безпеки України мало можливість проводити роботу серед переміщених осіб чи так званих біженців. Адже серед них є і диверсанти, і терористи, мета яких — дестабілізувати ситуацію. Це — реальність, і цю реальність треба розуміти, треба усвідомлювати.

І насамкінець дещо про телебачення. Панове, треба переконати владу і суспільство, щоб усі українські канали, які є в Україні, були українські не тільки за формою, а й за змістом. Треба ставити максимальні пріоритети й намагатися їх утілювати.

Ганна Скрипник: Шановні колеги! Оскільки йдеться про непросте середовище Сходу і Півдня України, де проявляються антиукраїнські настрої, на яких спекулює сьогодні Росія, то давайте ми послухаємо соціологів. Гадаю, що вони професійно й об'єктивно викладуть свою точку зору на події, опираючись на статистичні дані. Яка справді є етнополітична модель сьогоднішнього Півдня і Сходу України; чи домінують там антиукраїнські настрої, чи все ж вони є ситуативними — залежними від тих чи інших політичних обставин? Слово заступнику директора Інституту соціології професору Євгену Головасі.

Володимир Євтух, доктор історичних наук, професор, член-кореспондент НАН України, директор Інституту соціології, психології та соціальних комунікацій НПУ імені М. П. Драгоманова, заслужений діяч науки і техніки України

Шановні колеги, я продовжу думку Євгена Івановича. Напередодні цих драматичних подій ми проводили досить цікаве, на мій погляд, дослідження, спрямоване в майбутнє — «Міжетнічна толерантність у шкільному колективі». З'ясувалося, що рівень толерантності, або прагнення до сприйняття інакшості, у східних і південних регіонах практично такий самий, як і в Центральній Україні. Це дуже важливо. Мало того, коли ми порівняли з моніторингом, який проводить Інститут соціології, то побачили, що в молодшого покоління (учні дев'ятих, десятих, одинадцятих класів) цей індекс толерантності приблизно на 5—7 % вищий, ніж у дорослого населення. Отже, ми повинні спрямувати увагу на підростаюче покоління, на випускників середніх шкіл. Адже в проблемних нині регіонах, як це щойно підтвердив пан Кушнір, не було спеціальних програм навчання, а саме вони дали б ефект. МОН запропонувало створити програму навчання представників національних меншин. Проте в нас інша концепція — не потрібно ділити суспільство на групи, треба робити все спільно, тоді ми зможемо підняти рівень толерантності. Наголошую, що програма формування міжетнічної толерантності має бути єдиною для всіх.

Ще видається важливим, що соціологам необов'язково об'єднуватися в окремі групи, бо як починають створюватися групи, то там починають з'ясовувати структурні моменти: хто старший, хто менший. Однак моніторинг виступів представників влади ми повинні робити. Не буду коментувати все, але зверніть увагу на конкретний виступ Міністра закор¬донних справ і ви побачите, що українськості й патріотизму там майже немає. Один такий момент — ми всі ніби вже звикли, що, можливо, буде безвізовий режим. Зрештою, Президент це потвердив. А тепер Міністр закордонних справ у своїх виступах відсуває цю ідею. Якщо влада відтерміновує це важливе для людей питання, то зникає довіра до неї і постає питання, як і хто стає громадянином України, як і хто отримує високі призначення. Уже нині слід говорити про ефективність нової влади, щоб не творити нових «культів» і не згаяти часу.

Ще одне. Мені здається, що пан Мозер торкнувся досить важливої проблеми наших стосунків, нашої взаємодії не тільки з представниками еліти, але й із простими людьми на Заході. Якщо прочитати німецькомовну й англомовну, а також італомовну й іншу пресу за останній тиждень, то стане зрозуміло (я стежу за цією пресою), що терези європейських симпатій схиляються вже туди, до Росії. Вони нібито засуджують анексію Криму, а водночас заявляють, що санкцій не треба застосовувати до Росії і т. ін. Нам також треба на це зважити і щось робити. Я особисто в цьому плані роблю, що можу: щодва місяці виїжджаю в Німеччину і спілкуюся там з людьми, розповідаю, що насправді відбувається в Україні. Наш однодумець там є, почесний доктор, який нам дуже багато допомагає і передусім — організувати аудиторію, у якій ми розгортаємо відповідну роз'яснювальну роботу, пропагуємо інформацію про Україну. Крім того, на мій погляд, ми проводимо дуже цікавий інноваційний семінар на Світязі й намагаємося залучити до участі наших колег не лише з Донецька й інших міст України, але й із зарубіжжя. Останні, до речі, побоюються брати участь у цих заходах, оглядаються на Росію. Проте мені здається, що це дуже важливо — знакових фахівців із зарубіжжя запрошувати на такі семінари.

На мій погляд, дуже важливо, що ми говоримо і як ми говоримо. Наша група підготувала доповідь, яка називається «My Majdan, linguistics of my card» на Конгрес політичної лінгвістики (political linguistic). Ми представили не офіціоз парадний, а подали інформацію через знайомих, учасників «Майдану», які мали поранення або допомагали й були активними. Ви знаєте, це дуже дієво. Мені здається, отакі речі варто робити. І ще одне хочу зауважити. Євген Іванович й інші говорили, що зараз є багато переміщених громадян, дуже багато приїжджає людей з Криму, студенти переводяться у виші материкової України. Ми всіх приймаємо, при цьому дуже важливо враховувати психологічні моменти — як ми до них ставимося? Якщо ми їх добре приймемо, як своїх, то вони цю інформацію поширять далі. Наприклад, двадцять п'ять чоловік перевелися до нас на спеціальність «психологія», і ми робимо все для того, щоб вони сказали: «О, бачите, у Києві ми серед своїх».

Маю деякі пропозиції до тексту проекту Звернення. Треба звернути увагу — якщо ми пишемо у Зверненні «анексія», то ми певним чином це ніби визнаємо. Можливо, краще «окупація» сказати, бо від окупації ще можна потім відбитися.

Міхаель Мозер: Я скажу дуже стисло, і відважуся це зробити тільки через те, що все-таки я коротко виступив, і пан Євтух говорив про дуже важливі справи. Думаю, що це насправді дуже важливо, аби Україна трохи більше дбала про імідж на Заході. Захід повинен знати більше про Україну. І це не тільки провина Заходу, що люди там дуже мало знають про Україну. Тут недопрацювання України. Хай Україна не залишається цією білою плямою. Україна повинна також зрозуміти, що Росія дуже підтримує на Заході великими грошима так званий «русский мир», який саме зараз створює позитивний імідж для країни. Україна має більше дбати про свій імідж і про нас, українознавців, та про українознавчі студії на Заході. Нам потрібна фактична підтримка, а не тільки словами. Дякую!

Ганна Скрипник: Абсолютно слушні Ваші зауваження, пане Міхаелю! На кожному Конгресі україністів, а також у наших Зверненнях ми апелюємо до влади, щоб нарешті помітила українознавців за межами України і підтримала зарубіжну україністику. Але, на жаль, поки що влада ігнорує ці заклики, бо вважає україністичні студії не актуальними для себе.

Шановні колеги, у нашій аудиторії представлена дуже поважна когорта науковців-політологів, працівників тієї сфери науки, яка вивчає й аналізує політичні процеси і певною мірою своїми рекомендаціями моделює майбутній політичний портрет України. Як бачать наші колеги проект Україна на Сході? Гадаю, що керівник Інституту політичних і етнонаціональних досліджень, професор Олександр Майборода, має що сказати з цього приводу.

Олександр Пономарів, доктор філологічних наук, професор кафедри мови та стилістики Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка, академік АН ВШ України

Шановні колеги, я хотів порушити проблему, про яку чомусь ніхто не говорить. Передусім нам треба розвіяти кілька поширюваних міфів. По-перше, припинити говорити, що Україна — багатонаціональна держава. Українці — основна, корінна нація — становлять майже 80%, тобто Україна не є багатонаціональною країною. Україна не більш багатонаціональна, ніж, наприклад, Німеччина. По-друге, Харків не був першою столицею. Він заснований 1654 року, а Києву як столиці майже три тисячі років. Харків за часів більшовиків 15 років був столицею, бо в Києві не могли встановити радянської влади. Однак чомусь усі журналісти легкомисно стверджують, що Харків — перша столиця, навіюючи чи нав'язуючи суспільству неправдиву інформацію. По-третє, не треба «явочним порядком» запроваджувати двомовність в Україні. Це стосується насамперед гасла, яке ми бачимо на рекламних щитах і телеекранах: «Єдина країна. Единая страна». Хто на Сході й Півдні не розуміє української мови? Хіба що бандити, яких присилає

Росія. Решта — розуміють українську мову. Голова луганської «Просвіти», якого схопили бандити і тримають у підвалі, розповідав, що якось він перейшов на російську мову, а співрозмовник його й запитав: «А почему переходите? Что, я такой тупой, что не понимаю украинского языка?». Або до прикладу: львівський історик Ярослав Грицак приїжджає в Одесу і виступає російською мовою, на що йому Олександр Музичко дав дуже влучну оцінку. Або: Вакарчук поїхав у Донецьк і зі студентами розмовляв російською. Вони ж знають українську — я з тими студентами чотири роки тому спілкувався українською в Донецьку, і вони мене прекрасно розуміли. Нам треба відстоювати українськість Донбасу, адже Північна Луганщина, Слов'янськ, — це взагалі українська Слобожанщина. Україна не є «багатонаціональна держава». Ми, на жаль, не можемо заявити так, як заявила пані Меркель (яка «хитається» між Путіним і Україною), що хто не знає німецької мови, то тому не місце в Німеччині, але звертатися до українців Сходу треба українською мовою, бо там її всі розуміють і чекають, щоб до них звернулися. А коли кажуть: «чтобы меня понял Восток», то це означає, що звер¬таються до бандитів. Отже, нам треба відстоювати українськість Донбасу українською мовою.

Міхаель Мозер: Україна таки є багатонаціональною державою, але в цьому її сила.

Ганна Скрипник: Шановні колеги, дозволю собі зауважити, що коректно буде сказати: «Україна є держава з багатонаціональним складом населення». «Держава багатонаціональна» та «держава з багатонаціональним складом населення» — це не тотожні твердження, адже вони принципово різняться змістом. Дозвольте надати слово патріарху української культури Івану Драчу, який своєю поезією утверджує наш національний дух.

Сергій Єкельчик, голова Канадської асоціації україністів, доктор філософії, канадський історик, родом з України

Шановні колеги! У цій аудиторії є мої колеги з Американської асоціації — Вільям Ріш, Юрко Шевчук. Усі ми також робимо усе, що можна, для того, щоб інформувати західну громадськість і якось вплинути на уряди наших країн з тим, аби було краще розуміння становища в Україні. Ми прагнемо організувати якусь дію на підтримку України. Це значно важче робити нашому президентові Міхаелю Мозеру, який є в Європі, ніж нам у Північній Америці (де немає таких тісних економічних зв'язків з Росією). Але загалом ця робота — інтерв'ю, виступи, статті і виховні заходи серед студентів — наводить мене на думку, що ми всі робимо одну спільну, дуже важливу справу, яка стає очевидною саме тепер, у часи кризи. Це справи, що стосуються виховання українського громадянства, у яких Національна академія наук також може віднайти свою провідну функцію в українському суспільстві. Українська влада мусить зрозуміти й оцінити важливість науковців і викладачів у цьому процесі. Бо якщо представники так званої «донецької народної республіки» говорять в інтерв'ю «Комсомольській правді» в Москві, що головна причина їхнього повстання полягала в тому, що їхні діти й онуки вже стають українцями, то це ж насправді означає, що наша виховна робота дає позитивні наслідки.

І саме цей наслідок — творення української нації (цей довгочасний процес розпаду імперії, який почався 1917 року) — продовжувався 1991 року і триває нині. Саме це викликає невдоволення нашого північного сусіда. Тому робота ваша, колеги, особливо важлива.

Науковці, які працюють на Заході, намагатимуться пояснити, хоча це іноді викликає дебати (навіть у невеличких провінційних газетах, у районних містечках) з приводу того, хто має рацію — Україна чи Росія. Треба, щоб не тільки люди зрозуміли, а також, щоб уряди зрозуміли, що недостатньо було просто сказати: «Ми виграли "холодну війну"» і написати про це книжки. Насправді перемогти радянський імперіалізм, зруйнувати імперію — це означає збудувати справжню демократичну Україну як країну добробуту, країну без корупції. От тоді б це мало неабияке значення, і я дуже сподіваюся, що це ще трапиться і матиме великий вплив на людей у тих регіонах, про які ми сьогодні ведемо мову.

Мені сподобалося Звернення, і я його під¬писав: воно дуже раціональне, розумне, без нагнітання зайвих обертонів, з конструктивними пропозиціями.

Марія Кармазіна, доктор політичних наук, професор Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса НАН України, заслужений діяч науки і техніки України

Мені надзвичайно приємно сьогодні прийти в ці стіни і взяти участь у роботі. І скажу, чому. Тому, що завжди, коли ознайомлюєшся з прес-релізами, чи окремими виданнями україністів, то я для себе зауважую, що там або взагалі не присутня політична складова, або вона ледь-ледь видніється. Тобто збираються філософи, літературознавці, філологи, соціологи, етнологи, досить поважні люди, але чомусь люди, які працюють у галузі політичної науки, майже не представлені. Тому я вдячна за пропозицію взяти участь у цьому заході. Хочу зупинитися буквально на кількох моментах. Перший — я ставлю питання, чи можна говорити про вчених-гуманітаріїв як про якусь недиференційовану спільноту. Знову ж таки, буду говорити на прикладі наших політологів чи тих, хто себе так називає. Нині в Україні є двісті чотирнадцять партій, і серед науковців є власники окремих із цих партій чи їх голови. Є й науковці, які мають прекрасне політичне, фахове, професійне знання, і вони, як завжди, «на підхваті» у влади. Вони дуже професійно дають рекомендації, як провести вибори, як їх сфальшувати, як відрізати шматок тіла у Вітчизни, де в Батьківщини «больові точки», по яких, якщо ти чітко вдариш, то чітко виграєш вибори. Тобто я не можу сказати, що ми всі звичайні гуманітарії, наша політологічна спільнота цілісна, ми всі патріоти і т. д.

Інший момент, на який хочу звернути увагу. Прочитайте наші видання, в окремих з яких колеги-науковці кажуть приблизно таке: «Навіщо нам у ту Європу, там соціальною нормою є гомосексуалізм, куріння марихуани, там будинки розпусти» тощо. І ти запитуєш себе: «Що це?» Свідомість отого «малороса імперського» чи це просто представник «п'ятої колони». Отже, ми повинні біле називати білим, а чорне — чорним. Моя душа протестує, коли я чую, що ми програли. Саме про це висловлювався пан Богдан Червак.

Переді мною постала картинка, оцей наш архетип — козак Мамай, чи бандурист, який оплакує свою долю в думах. Для мене незрозуміло, коли чоловіки кажуть, що ми це програли, ми там не можемо, ми там неспроможні. Розумієте, особисто для мене це неприйнятно, оцей «плачучий» козак. Шановні, то що ж це за чоловіки, які плачуть від безсилля? Мені дуже сподобалася думка Олександра Микитовича Майбороди, який абсолютно чітко сказав, що «суспільству треба плекати мілітарний дух, піднімати рівень поінформованості людей». А я можу тільки додати, що треба давати сучасне знання суспільству в той спо¬сіб, у який ти можеш. Можеш писати в «Шпігель» — пиши в «Шпігель», можеш вийти в мережі і там десь поспілкуватися й переконати — виходь, тобто працюй не лише за гроші, а, так би мовити, і на волонтерських засадах. Адже постає питання: «Навіщо ті гроші, якщо України не буде?»

Про що йдеться, коли кажу про сучасне знання? Теорії та концепції, вироблені на Заході, не пояснюють тих процесів, які відбуваються тут і зараз. Чому можливе оце задзеркалля — Росія? Чому можлива «фрау Ріббентроп» у сучасній Європі, як пишуть про фрау Меркель. У Трептов-парку на одному з постаментів висічено слова Йосипа Сталіна, що ідеологія дружби народів перемогла звірину ідеологію гітлеризму. І коли почалася наша революція і почали знімати пам'ятники Леніну, то з'ясувалося, що на кінець 2013 року, через двадцять три роки незалежності, по Україні їх було ще 1400. Хтось спостережливий сказав, що там, де ще багато пам'ятників Леніну, там орієнтація на Росію і надзвичайно велика підтримка Партії регіонів. Так от, повертаючись до Європи, де знаходяться оці своєрідні мітки, маркери території, пам'ятники радянському солдату: завтра, можливо, поряд з тими маркерами та записами Сталіна може з'явитися якась цитата Путіна в черговому Трептов-парку. Чому Європа така заспокоєна, чому вона так «запливла жирком» у своєму благополуччі? Коли розмірковувала в більш широкому контексті про Україну, мені спало на думку таке порівняння, що Україна — «заградотряд» для Європи. У підручниках написано, що свого часу ми зупинили монголо-татар, які прямували в Європу; у Другій світовій війні ми також заплатили мільйонами своїх життів і звільнили Європу від фашизму. А якщо сьогодні тут почнеться Третя світова війна, то, напевне, Європа на нас буде знову дивитися, як на своєрідний «заградотряд».

Нам також треба порозумітися з питання про те, що таке наша сучасна «еліта» і чи є наш політичний бомонд «елітою». У цьому сенсі маємо говорити про культуру споживання. На мій погляд, квінтесенція культури споживання знайшла відображення в Межигір'ї — між золотим батоном і золотим унітазом. Це, власне, те, що ми дозволяємо так званій «еліті». Тому вона така.

Ще одне надзвичайно цікаве питання: «А чому можливе це "совєцьке" місто Донецьк?» Я була приголомшена, коли вийшла на карту Google і нарахувала близько п'ятнадцяти назв вулиць, пов'язаних з іменем Леніна: Заповіти Ілліча, проспект Ілліча, проспект Леніна, бульвар Марії Ульянової, бульвар Олександра Ульянова... І це через 23 роки незалежності. Центральну вулицю в Донецьку як назвали іменем Артема в 1927 році, так вона й досі називається. Тобто дитинку з пологового будинку несуть по вулиці Артема, згодом вона йде по ній у дитячий садок, потім вона одружується і навіть на цвинтар її несуть по цій вулиці. І так покоління за поколінням. Отже, є надзвичайно багато таких сьогоднішніх моментів: ми говоримо про міфи, війни за минуле, війни з пам'ятниками. Гадаю, що війна за сьогодення і за завтрашній день набагато важливіша. Ми повинні враховувати ці виклики з майбутнього. Тому ще раз кажу: «Якщо ви любите Україну, то працюйте не лише, коли вас кличуть, робіть на своєму місці те, що ви можете, налагоджуйте контакти...»

Петро Чернега, доктор історичних наук, професор, академік Академії наук вищої освіти, завідувач кафедри етнології Інституту історичної освіти НПУ імені М. П. Драгоманова

Шановні колеги! Оскільки я викладаю у виші, то хотів би запропонувати, аби ми прийняли ще одне звернення — до Президента, Верховної Ради, Кабінету міністрів. Давайте розробимо конкретні пропозиції щодо проблем, які хвилюють нас у контексті вирішення сучасної ситуації. Це боротьба за нашу мову: прийняття обов'язково відповідного нормативного акту, щоб українська мова домінувала і всі предмети викладалися українською. Погляньмо на Донбас — викладання в Донецькому національному університеті вже давно велося російською мовою, але це не сприяло умиротворенню й стабільності в регіоні, а навпаки. Пропоную один з пунктів нашого Звернення до Президента — оновлення змісту навчання на зразок європейського. Сьогодні, наприклад, у вишах, приваблюючи абітурієнтів, вигадують якісь нові тимчасові спеціальності. Це треба змінювати і пристосовувати до вимог нашого євроінтеграційного напряму.

Треба звернути увагу на те, що українською мовою не те, що не викладають, так нема ж і предметів. Візьміть, скажімо, гуманітарні виші. Спасибі Іванові Вакарчуку, він запровадив історію української культури, яка читається як предмет і в технічних вишах також. Але ж це — 72 години на першому курсі, це дуже мало. А візьміть, наприклад, гуманітарний виш, тут також урізають. Але ж історію української культури не можна увібгати в такий короткий курс. Національна академія наук опублікувала дев'ять книг. Це ж основний предмет, який формує національну й політичну свідомість. Ніхто з викладачів, якщо відверто, не знає історії української культури (у тому числі й історики, які читають історію суспільно-політичну). Викладачі не знають історії української культури тому, що вона не вивчалася, і досі немає достатньо адаптованих праць. Розумієте? Потрібно спеціальним рішенням запроваджувати вивчення повноцінної історії української культури у вишах. Необхідно приступити до вивчення етнології як предмета, як науки. Треба запровадити цей предмет і в гуманітарних вишах, і в технічних. У школах також не викладають історії української культури. Як за таких умов виховувати молоде покоління? Візьмімо, для прикладу, донецькі й луганські підручники — там у них якась своя локальна педагогіка. Але ж ми знаємо, що немає такої регіональної педагогіки, а є українська національна педагогіка, є світові основи педагогіки. Ми маємо в нашому Зверненні на це вказати. Треба також приступити до ревізії підручників і створення нових. Погляньмо, що зробив Табачник зі шкільними підручниками — там усе сфабриковано, основні віхи історії викладені неправильно.

Ще одна пропозиція. Часто журналісти неправильно трактують історію, плутаються в термінології. Тому їм усім необхідно пройти курси української мови, історії, соціології, політики.

Насамкінець ще раз підкреслюю, що треба, аби кожен на своєму місці боровся за українство, за нашу мову, наше духовне життя, нашу культуру. Наголошую на потребі пропаганди української культури сучасними засобами.

Ганна Скрипник: Шановні колеги, дозволю собі сказати кілька слів, позаяк пан Чернега порушив дуже важливі питання, які лежать у царині не тільки науки, але й освіти передусім. Це стосується тих українознавчих, культурологічних курсів, які на початку 1990-х років були запроваджені в школах (у тому числі — на Сході та Півдні України). Проте згодом, у 2000-х роках, вони були зліквідовані, і, як наслідок, на сьогоднішній день подекуди навіть на рівні вчительських колективів викладачі не знають базових понять (скажімо, як грамотно визначити: «склад» чи «структуру» населен¬ня, адже часто ототожнюють ці різні категорії). Або ж нерідко виявляється необізнаність щодо критеріїв визначення характеру держави: багатонаціональна чи мононаціональна. Часто навіть на рівні представників уряду змішують поняття: народ, національна меншина, етнічна група, діаспорна група тощо. А звідси виплива¬ють некоректні заяви, що нібито в Україні живе 130 народів. Тобто йдеться про базові історичні та етнологічні знання, без володіння якими ми не можемо говорити про належний рівень освіченості, наукової поінформованості представників влади, журналістів і освітян. Водночас скорочують мережу кафедр етнології у вишах. У нас тут в аудиторії є кілька фахівців, які представляли чи представляють і нині освітній напрям «етнологія» у вишах: зокрема, це корифей народознавства, член-кореспондент Національної академії наук Всеволод Наулко; відомий етнолог, професор, багаторічний керівник кафедри етнології і краєзнавства Київського національного університету Валентина Борисенко; завідувач кафедри етнології Інституту історичної освіти НПУ імені М.П.Драгоманова Петро Чернега; завідувач кафедри етнології Чернігівського педуніверситету Юрій Русанов та інші. Пан Русанов написав листа до Академії наук з проханням сприяти збереженню кафедри етнології в Чернігівському університеті (шкода, що Національна академія не має відповідних повноважень вирішувати питання функціонування кафедр). Те саме кажуть колеги з вишів Вінниці, Чернівців, Одеси та інших міст. Тобто ми є свідками, як уже нова влада не дуже дослуховується до пропозицій щодо того, які дисципліни потрібно впроваджувати в систему освіти, які знання допомогли б консолідувати українське суспільство.

Кирило Стеценко, культуролог, доцент, завідувач кафедри шоу-бізнесу Київського національного університету культури і мистецтв

Дорогі друзі, на жаль, я маю диплом скрипаля, а не політолога, філософа, культуролога чи економіста. І в цій ситуації іноді почуваюся незручно. Яке я маю право щось говорити? Якщо об'єднати все, чим я займаюсь, то цей напрям, якого в нас не існує, можна назвати «метаполітика». Я є єдиним представником цієї зони. Метаполітичний підхід стверджує, що в основі політичних процесів «на великих відстанях», в основі генези нації, соціуму і великих змін в економічній та політичній історії так чи інакше лежить підпорядкування певним ментальним джерелам, способу мислення і тому, чим загалом займається культура як інформаційна система спільноти. Отже, актуалізується тема структури інформаційної війни і культурної безпеки України. Проти нас ведеться, як ви знаєте, так звана «гібридна» війна. По суті, це постмодерністська війна, яка характерна саме для нашого часу. Люди з оточення Путіна (Сурков, Іларіонов, Ґлазьєв) — досить «творчі» люди, які, за його дорученням, бавляться з нами як «кіт з мишою». Так, для них — це творчий процес, хоча це надзвичайно цинічно з точки зору моралі і є злочином. Очевидно, ця творчість вживається в диявольському вимірі «добра і зла»; утім, так воно є.

Чому війна постмодерністська? Тому що включає в себе, по-перше, спектр підходів ХІХ, ХХ і ХХІ ст. Ці ментальні симулякри ХХІ ст. — «бандерлоги», «фашисти» — це все придумані нові речі, озвучені в іншому контексті; речі, яким надано іншого змісту, і в результаті — ми є «бандерлоги», «фашисти», «укри», «еври», «піндоси». «Русский мир», євроазійський союз, «Новоросія» — усі ці новотвори, що з'явилися знову, усі ці ментальні міражі, у які повірили люди (котрі ніколи із цим не мали жодної справи) — це фактично є політично-міфологічним новотвором Путіна, який не може заспокоїтися, а розігрує все нові сценарії. І якщо говорити про структуру інформаційної війни, то треба зрозуміти, що ми маємо справу з верхньою, видимою частиною айсберга. На нього, на різні медійні провокації, дезінформації, повідомлення ми реагуємо; але насправді п'ять шостих цього айсберга міститься глибше і треба саме із тим мати справу. І, власне кажучи, якщо говорити про гуманітарну еліту України, то це її справа — працювати з тією невидимою частиною айсберга.

Я виділив би п'ять рівнів. Перший рівень — видимий; це інформація, куди входить також емоційна складова (так би мовити, інформація з навіюванням певної оцінки, яка подається через засоби масової інформації чи твори мистецтва). Другий рівень — це інтерпретація, тобто вже системне бачення в локальному вимірі, зв'язки між певними подіями. Цим займаються наші політологи і найкраще — журналісти, але таких уже менше, тому що ми реагуємо рефлекторно. Третій рівень — це ідеологія. У нас є п'ятнадцята стаття Конституції, яка забороняє державну ідеологію, обов'язкову для всіх, але не забороняє недержавну ідеологію. Тобто це означає, що громадянське суспільство і нація можуть виробити національну ідеологію, яка нам дуже потрібна. Ми не можемо вийти з Росією в наступальний діалог, якщо в нас немає достатнього ідеологічного продукту (з яким, до речі, ми можемо виходити до нашого ж українського населення Сходу і Півдня). Візія майбутнього України, проекту Україна й повинна скласти частину ідеології. Зараз багато громадських груп над цим працю¬ють. Четвертий рівень — світоглядна матриця. Це найширше бачення українства в контексті того, чим є людство тепер з постінформаційного боку. Це питання, що є ХХІ ст. і що таке криза цивілізацій, що таке кінець світу, що за ним наступить — тобто новий світогляд, який для всіх є абсолютно актуальним. Ми просимося в Європу, на корабель, який скоро буде тонути, не намагаючись бути його рятівником, а лише пасажиром. А ми могли б створити ідеологію, яка може бути для Європи цінною, новою пропозицією виходу, але для цього треба працювати над собою. І останній (п'ятий) рівень, про який ми всі говоримо. Безумовно, це стосується культурно- ціннісного виміру. Він включає в себе традиційну українську культуру. Це наша пам'ять, це те, що є на рівні підсвідомості, тому що світоглядний рівень вимагає системного розуміння світу і його майбутнього, а культурно-ціннісний підхід — це те основне, що виховується матерями, батьками, усім нашим культурним простором. Тут ми дуже не допрацьовуємо.

Звернімо увагу, що інформаційні спецоперації, які системно проводяться й відбуваються в рамках так званої «бюджетної» війни, виявилися ефективними лише в тих регіонах і соціальних групах, де збереглися радянські світоглядні й поведінкові стереотипи, а також була вкорінена ідеологія «русского мира». Це — Південь і Схід України. Як це здійснено? Засобами сучасних комунікацій. Засобами свідомого проросійського впливу на мільйони громадян України лишаються телебачення, радіо, газети, журнали, кінофільми, художня та історична література, музика, зірки естради і театру, церковні, громадські діячі, дозвілля і громадські послуги. Скажімо, під час поїздки автобусом у Рівне я чотири рази, сказати б, «піддавався цілеспрямованій атаці на користь Російської імперії». І нічого з тим не можна вдіяти. У західних областях я з водіями автобусів вів «сепаратні переговори» з проханням зробити тихіше російську попсу, а коли зробив опитування серед пасажирів, то з'ясувалося, що їх ця попса — «Владимирский централ» та інші атрибути російського «блатного мира» — влаштовує. І це не Донецьк, і не Луганськ, і не Крим, це наші західні українці. Мій виступ не є абстрактикою, він є дуже конкретний. Нам не потрібно війни для того, щоб ми по¬чали виконувати стратегічну й методологічну роботу. А це є обов'язком духовної еліти — думати на двадцять, сорок, п'ятдесят років наперед.

Віталій Радчук, кандидат філологічних наук, доцент Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка

Я хочу продовжити думки, висловлені Олександром Даниловичем Пономаревим і Кирилом Стеценком. Кирило говорив не про донецький медіа-простір, а про той, яким ми користуємося щодня в Києві. Ви всі не можете не помічати, що за останні три роки (і навіть за останні півроку) Київ катастрофічно русифікується. А це означає, що доктрина Путіна діє. Зверніть увагу на те, що він апелює не до українців чи росіян, а тільки до російськомовних. Він веде відлік «свій» — «чужий» тільки за мовною ознакою — Росія є там, де є російська мова. Отже, і Україна є тільки там, де є українська мова. Якщо її нема в Донбасі, то України там уже немає. Кубань уже відійшла, а була ж — українськомовна. За Голодомору на Волзі, на Кубані винищували саме ті місцевості, де компактно проживали українці.

Хоча формат Круглого столу не передбачає певної організації, але пропоную створити щось на зразок постійно діючого органу сил швидкісного гуманітарного реагування, який би відгукувався на події, бо події розгортаються швидко. Є речі, на які ми повинні реагувати щодня. Син моєї знайомої із Житомирщини ходить з кулею в бронежилеті, якраз біля серця. Він розповідав, що вони пили воду з калюж, бо не було питної води, і стріляли зайців у полі, тому що не було харчів. А їм, знаючи, що вони не мають навіть води, висипали з вертольота солоні консерви, щоб ще більше пити хотілося. Виглядає як якась диверсія військового керівництва. Тобто в країні така ситуація, за якої може діяти ворожа агентура. На Житомирщині знову сімдесят вісім бронетранспортерів визнано непридатними до використання. Ми, гуманітарії, повинні проводити виховну патріотичну роботу в суспільстві, щоб подібне не траплялося.

Наталія Солонська, кандидат історичних наук, старший науковий співробітник відділу зарубіжної україніки Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського

Я представляю Всеукраїнський комітет славістів (голова, Олексій Семенович Онищенко, на жаль, не зміг сьогодні бути). Концепція Українського комітету славістів — це толерантність, прагнення єдності слов'ян. Навіть цього року, незважаючи на жахливі умови, ми змогли провести конференцію. Ми пропонуємо створити державну програму популяризації української історії, бо якщо не буде державної програми, не буде конкретної людини, яка за це відповідає, то не буде й роботи належної. Тоді в рамках цієї програми можна організувати численні сайти, щоб ми всі могли користуватись. У багатьох науково-дослідних інститутах заборонили користуватися соціальними мережами, зокрема «Facebook».

Слід створити електронний журнал у національній бібліотеці України імені Вернадського. Ми розробили його концепцію, спрямовану на популяризацію науки. Ідеться про те, що науковець має написати не наукову статтю, а популярну (проте це не мають бути наукові звіти співробітників інститутів). Тепер щодо якості інформації, що подається у ЗМІ. Я за своєю першою освітою все-таки журналіст і маю право про це говорити. Журналісти, на жаль, зараз здебільшого непрофесійні, зав'язані на «джинсу». Дуже мало журналістів, які б готували сильні матеріали про культуру, мистецтво. Порівняйте хоча б, як «РИА-Новости» подає інформацію і як працюють наші журналісти. Ще один момент — я зупинюся на питаннях пропаганди актуальної тематики. Згадаймо, як під час війни з'явився запит на патріотичну тематику в СРСР і як відразу, у стислі терміни, було написано багато книг про Київську Русь (тому що це, на думку влади СРСР, сприяло піднесенню патріотичного духу). Треба використати цей досвід і писати більше на патріотичні теми. Це мають бути не лише книги, а і якісь статті, курси освітні, але в цьому має бути система. Наприклад, щодо пропаганди історії запорізького козацтва, то це колосальна сторінка історії України. Це має бути повний курс в інститутах.

Юрій Русанов, кандидат історичних наук, доцент, завідувач кафедри етнології та краєзнавчо-туристичної роботи Чернігівського національного педагогічного університету імені Т. Г. Шевченка

Сьогодні, дійсно, не тільки Донбас, а й північна територія України, прикордонна смуга, дуже потребує уваги. Щодо цих територій, як відомо, завжди виникали суперечки й конфлікти. І нині вони під загрозою. Хоча військові провели там відповідні оборонні заходи, наразі я хочу звернути увагу на те, що ми ще повинні спільно зробити, аби не допустити створення проросійських угруповань серед нашого населення. По-перше, як слушно зазначила академік Ганна Скрипник, ми маємо повернутися до тих навчальних планів та курсів народознавства, військово-патріотичного виховання, яке частково було запроваджене в 1990-х роках, але яке, станом на сьогодні, взагалі зникло. Ми на зустрічі ветеранів-афганців в Чернігові прийняли рішення: сприяти відновленню військово-патріотичного виховання молоді в освітніх закладах.

По-друге, дуже важливо здійснювати міжвишівський обмін студентами за напрямком «Схід — Захід». Ми, наприклад, уже протягом десяти років співпрацюємо з Чернівецьким університетом, і наші студенти-історики проходять там етнографічну практику (хочу також зауважити, що й там зникла спеціальність «етнографія», яка була на історичному факультеті університету). Ми курсуємо між нашими двома містами маршрутом «Від Пруту до Десни»; Буковина стала нашим студентам близькою. Спогади, фотографії, наші спільні конференції, наукові семінари — усе це є гарантією порозуміння. Тому бажано отакі міжрегіональні, зокрема, етнографічні, практики проводити: обмінюватися досвідом, зближувати і єднати молодь різних регіонів. Тим паче, що студенти-історики влітку виїжджають в експедиції, тож треба такі етнографічні практики запровадити і проводити їх не лише у своїх, але й у віддалених областях.

Ми опублікували книгу за матеріалами наших експедиційних практик на Буковині. Кілька речень із цієї книги спогадів студентів хочу зачитати: «Саме тут, біля сільських жителів Чернівецької області, ми навчилися прислухатися один до одного, поважати чужу думку... І, напевно, ніхто з наших учасників практики не пожалкував про те, що проходив практику саме тут, в селі, де нема злості, заздрощів, де панують любов і взаємоповага...». Це і є результат роботи з молоддю. Обмін студентськими практиками між різними педагогічними вишами, наприклад, Слов'янськ — Львів, Донецьк — Чернівці або Ужгород — Одеса, справді сприяли б формуванню більш монолітного суспільства. Менше було б регіональних непорозумінь, які спричинилися до трагічних подій. Це один з механізмів консолідації, згуртування суспільства. Ми повинні вкотре закликати Міністерство освіти звернути увагу на проблеми вишівських курсів історії та етнології: як щодо наповнення їх українським змістом, так і щодо використання виховного патріотичного потенціалу цих дисциплін.

Маргарита Араджіоні, кандидат історичних наук, Інститут сходознавства ім. А. Ю. Кримського НАН України

Щиро дякую за запрошення на цей дуже поважний захід, тому що наразі тема дуже актуальна. Я донедавна працювала в університеті в Сімферополі, але виїхала з Криму ще наприкінці березня. У мене, можливо, трохи застаріла інформація, але тоді, дійсно, склалася дуже нетерпима обстановка, і ми відчували, що взагалі незахищені, було дуже непевне майбутнє. Я прийняла для себе рішення, що не можу співпрацювати з окупантами, тому для мене було очевидно, що маю виїжджати з Криму. Знаю, що разом зі мною виїхало й декілька інших ко¬лег, які працювали в інститутах Академії наук України. Це й археологи, і фізики, геофізики, астрономи та інші патріоти країни. Ми приїхали на материкову частину нашої держави для того, щоб щось робити, щоб наша країна стала кращою, тобто, щоб ми змінювалися, щоб модернізувалися.

Сьогодні я принесла матеріали, які ми розробляли ще в Криму і які себе дуже добре зарекомендували. Хочу також внести свої пропозиції щодо розвитку гуманітарної сфери, розвитку політики й участі академічних учених у популяризації науки і в освітніх програмах. Хочу акцентувати увагу на те, що ми в Криму дуже дано займалися міжнаціональними, міжконфесійними відносинами і (завдяки нашій роботі та співпраці з різноманітними громадськими організаціями) ми дуже плідно, я вважаю, проводили цю роботу. Коли сталася окупація Криму, ми бачили, наскільки Крим був відрізаний від українського телебачення, наскільки була масована антиукраїнська, антитатарська пропаганда перед референдумом. І на тлі оцього психозу, на тлі цієї пропаганди ми побачили, що в різноетнічних спільнотах не було жодного випадку зґвалтування, жодного випадку якогось там насильства, бійок, підпалів тощо. Навіть серед підлітків, які ходили до школи і серед яких також виникла дуже гостра ситуація як реакція на події.

Вважаю, що той курс, який ми розробили і почали були впроваджувати в Криму (він називається «Культура добросусідства»), був дуже актуальний. Але, на жаль, протягом п'яти років, коли ми намагалися його впроваджувати в освітню сферу Криму, нам завжди ставили якісь перепони. Для кримських чиновників важливішим було викладати «кримський вальс» (такий курс для старшокласників), аніж займатися культурою добросусідства. Я слухала виступи, що 90 % студентів, яким Міністерство освіти надіслало sms-ки (вважаю це сумнівною інформацією), лаяли його. Я взагалі не знаю, наскільки широко проводилася така «сумнівна акція»: звідки взялися всі мобільні телефони; хто рахував, скільки відсотків було таких відповідей.

Але я знаю статистику щодо, скажімо, Кримського гуманітарного інституту в Ялті, де студентам викладався курс культури добросусідства, і знаю, що більшість студентів, які займалися за цим курсом, залишилися патріотами України і перевелися до вишів на материкову частину України. Вважаю, що це також результат нашої роботи. Хочу ще зауважити одну дуже важливу річ. Ми — українці. Ми любимо свою країну, свою мову, свою культуру. Але ми повинні пам'ятати, що живемо у ХХІ ст., і у світі залишилося тільки 6 % держав, які можуть сказати, що вони моноетнічні. Більшість цих держав — це острови. Україна, навіть зважаючи на те, що 78 % — це етнічні українці, все одно має чимало національних меншин. Ми не повинні сповідувати етнічний патріотизм, не повинні забувати оцю полікультурність нашої держави. Ми не повинні вибудовувати нашу гуманітарну політику як політику асиміляційну: усі ми повинні бути громадянами України, але це не має заважати кожній національності плекати культуру своєї етногрупи. Ви подивіться, адже одним з головних приводів, якими скористалася Росія для розпалювання заворушень і у Криму, і на Сході, була відміна «мовного закону». Тобто ці терени дуже вразливі.

Я розумію, що якби не було російської окупації, то не було б таких результатів, які ми мали в Криму. Але все-таки я намагаюся зараз акцентувати увагу на те, що якщо Україна прагне долучитися до європейських цінностей, то ми не повинні забувати, що в Європі навіть один відсоток чи одна людина, але й вона має право на захист, вона не повинна бути дискримінована ні за етнічною, ні за культурною, ні за релігійною, ні за мовною ознаками. Тому поряд з різноманітними популяризаторськими програмами з історії і культури України ми маємо пам'ятати, що історія і культура України — це не тільки історія етнічних українців, але й історія греків, вірменів, болгар, кримських татар. Вони живуть на наших теренах і також доклали досить багато зусиль для розквіту й розбудови нашої держави. Гадаю, що це дуже важливий крок для порозуміння, для того, щоб ми знайшли спільну мову. Наш доробок — це ось такі книжки, завдяки яким ми працювали навіть з дошкільними навчальними закладами.

Ми розробили проект «Культура добросусідства», щоб діти мали змогу вивчати і свою культуру, і свою рідну мову, але водночас ознайомлюватися з українською мовою. У нас є ідеї на розвиток цього проекту: видання другого і третього томів, де будуть присутні польська, угорська та інші мови, які лунають на теренах України. Ми плідно співпрацюємо з Міністерством освіти для того, щоб, як казав пан Юрій, модернізувати Україну, показати її більш привабливою. І для того треба відходити від інформаційних курсів етнографічного спрямування, а більше йти на виховні курси. Тобто використовувати все, що бачить дитина біля себе, для виховної спрямованості, бо діти володіють Інтернетом, кожен може прочитати історію, яка йому буде цікава. Треба робити етнічні громади більш відкритими. Якщо люди будуть більше спілкуватися, то ми будемо таким чином знижувати рівень ксенофобії, сприяти взаємопорозумінню.

Ганна Скрипник: Шановні колеги, дозвольте репліку. Добре знаючи кожного з присутніх, можу запевнити, що сьогодні на Круглому столі йшлося не про етнічний патріотизм, а про патріотизм громадянський, але «український громадянський». Справді, ми маємо говорити в річищі курсу історії України як про історію етнічних українців, так і про історію росіян України, греків України, німців України тощо. Отже, в історію України маємо включати ті фрагменти історії, які свідчать про присутність і співжиття на українських землях поруч з українцями різних етнічних груп чи національних меншин. Водночас історія окремих народів світу — греків, німців, росіян та інших — вивчається в курсі «Всесвітньої історії». Тому, поділяючи думку, що ми мусимо шукати шляхи гармонізації суспільних відносин, урахування реалій, які історично склалися, разом з тим переконана, що не слід прагнути штучно ізольовувати (за допомогою фактів історичної минувшини) національні меншини від української етнічної більшості. Спрямовуймо погляд у спільне майбутнє, а не в різне минуле! Наголошую на потребі формування громадянського українського патріотизму. Це ключове поняття, довкола якого нам треба консолідувати, об'єднувати українське суспільство.

Галина Бондаренко, кандидат історичних наук, провідний науковий співробітник відділу «Український етнологічний центр» ІМФЕ ім. М. Т. Рильського НАН України

Шановні колеги! Процес становлення української політичної нації, який так болісно нині відбувається, та процеси пошуку нової української ідентичності — це ті віддзеркалені проблеми, якими я як науковець займаюся впродовж багатьох років. Зараз триває українсько-російський проект «Трансформація ідентичності в Україні та Росії в пострадянський час», у ході якого були здійснені опитування в різних регіонах країни. Проводилось і візуальне тестування серед учнів та студентів. Їм пропонувалося зобразити себе та представника іншої національності (за власним вибором). Отримані матеріали досить цікаві; молоді українці своїм візаві частіше зображували представників східних, європейських народів, зрідка росіян. Перші такі дослідження ми проводили 2009 року в умовах так званої «газової» війни, а тепер повторно в умовах збройного протистояння.

У своїх виступах колеги наголошували на значенні народної культури. Хочу зауважити, що в сучасних процесах ідентичності етнокультурні маркери відіграють дуже незначну роль, і збереженість українських традицій, календарної та весільної обрядовості не гарантує наявності української ідентичності. Ми можемо лише як «етнопалеонтологи» реконструювати її присутність у минулому. Мені довелося побувати в Бєлгородській та Воронезькій областях Російської Федерації, українське населення яких зберегло мову, кухню, традиції; тим часом усвідомлюють вони себе «хохлами», вважаючи українцями лише тих, хто живе в Україні. Молодь має суцільно російську ідентичність. Тобто вирішальним фактором у процесах ідентичності зараз є самоусвідомлення особистості, що формується під впливом політичних, ідеологічних чинників. І те, що населення Слобожанщини, Південного Сходу за самоусвідомленням — росіяни, є свідченням того, що інформаційний простір тут був завжди російським.

У 2000 році мене запросили на конференцію, організовану Донецьким обласним науково-методичним центром народної творчості. Я була вражена тим потужним пластом української етнокультурної спадщини, який був представлений у виступах фольклорних колективів, козацьких об'єднань українського спрямування. Водночас я відкрила для себе існування спеціальних видань: «Комсомольская правда Донбасса», «Московский комсомолец Донбасса», «Известия Донбасса» та ін. Регіон щедро засівався зернами антиукраїнської пропаганди, які проросли ненавистю до української мови, культури, історії. За результатами досліджень ми писали доповідні записки в державні органи, однак їх ніхто не читав. В одній з них я писала про роль державної символіки. Коли перетинаєш кордон з боку Росії в Україну і на харківській митниці замість державного прапора бачиш його фрагмент, то стає ніяково. Бо на російській території — торжество великодержавності: у парках, на громадських будівлях — зображення герба, у триколор пофарбовані зупинки, супутникові антени, паркани. Жовто-блакитні мости в Україні — дещо запізніла спроба демонстрації українськості міського простору.

Рамки наукових досліджень не завжди дозволяють оприлюднити весь зібраний матеріал. Тому чимало залишилося в архіві, зокрема дитячі малюнки, на яких Росія зображена у вигляді Кінг-Конга в будьонівці, у вигляді ведмедя, що краде мед з України, чи двоголового хижого орла, який дзьобає українську пшеницю. Очевидно, діти відчували те, чого дорослі не бачили чи не хотіли бачити.

З огляду на важливість засобів масової інформації, впливу візуальних засобів на формування громадської думки, я намагаюся постійно моніторити інтернет-джерела, зокрема, за темою подій на Сході країни. Нещодавно з'явилася цікава інформація про те, що у «Вконтакті» існує засекречена група, яка нараховує близько чотирьох тисяч осіб українських патріотів Донеччини. Спільноти «Український Крим», «Крим — це Україна», «Донбас — це Україна», «Український Донбас» зареєстровані в мережі «Facebook». Вони ще бояться себе проявити, але такі спільноти існують.

Наші прагнення переконати тих, хто поза Інтернетом, науковими чи громадськими зверненнями, малоефективні. Певні меседжі, звернені до молодої аудиторії, повинні бути на рівні сучасних засобів комунікації. Скажімо, на електронній сторінці Міністра внутрішніх справ Арсена Авакова я натрапила на посилання на сторінку Олени Степової. Блогер, письменниця з Луганської області, що мешкає в зоні, окупованій терористами, описує картини повсякденного життя в окупації. Емоційність, щирість її текстів, віра в перемогу добра не залишають людей байдужими. Тому й дитячі казки, які розповідала авторка дітям під час обстрілів, і її «Лист до російської матері» розтиражовані в книгах, листівках, які мають попит і серед бійців АТО.

Можливість бути патріотом, висловлювати свою громадянську позицію тепер, можливо, більш важлива позиція, ніж наукова. Багато людей просто не готові сприймати суто наукову інформацію. З огляду на це, наш відділ «Український етнологічний центр» розробив концепцію науково-популярного веб-ресурсу. Планується створити також свій канал на відеохостінгу «Youtube». Колеги, давайте будемо разом працювати над наповненням цього ресурсу; це реальний проект, який, сподіваємося, буде цікавим для молоді. Минулого разу ми говорили, щоб для МАУ зареєструвати сторінку на «Facebook». Але тоді ми не говорили про ідею цієї сторінки. Просте дублювання інформації з офіційного сайту буде, на мій погляд, не цікавим. Може, треба започаткувати сторінку, яка б називалася «Трибуна МАУ», і всі могли б розміщувати коментарі. Відомо, що кожна сторінка в соціальних мережах ніби жива, рухається, якщо ти вкладаєш туди свою енергію і свій час. Тому з огляду поширення «Facebook» серед україністів, не кажучи вже про українців у світі, я пропоную, щоб ми обговорили це детальніше.

Звернення

Ми, учені-гуманітарії Національної академії наук, викладачі вищих навчальних закладів і представники творчої інтелігенції, у драматичні для України дні, коли відбувається вторгнення військових угруповань Російської Федерації на українську територію, коли окуповано Крим та інспірується збройне протистояння на Сході країни, звертаємося до Президента, Кабінету Міністрів, наукових кіл, громадськості України із закликом об'єднати зусилля всього народу для відсічі агресії і відновлення миру на українській землі. Звертаємося до народів і урядів європейських країн підтримати сьогодні нашу державу в її боротьбі за незалежність, мир і територіальну цілісність.

В основу агресивної політики проти України покладено прагнення російського політичного керівництва перешкодити реалізації євроінтеграційних устремлінь нашої держави і втягнути її в орбіту геополітичних інтересів Росії. Така геополітична мотивація неоголошеного, про¬те реального військового вторгнення Росії в Україну — унаслідок якого зростає ескалація збройного конфлікту, гинуть мирні громадяни й українські військовослужбовці, зруйновано інфраструктуру десятків міст і сіл, порушено господарсько-економічне життя на Сході України — не має нічого спільного ні з демократією, ні з добросусідством. Військове проникнення диверсійних груп з Росії; криваві провокації проти мирного населення, що здійснюють сьогодні на Донбасі найманці-терористи з РФ з метою скомпрометувати Українську державу; викрадення й незаконне утримання українських громадян у російських в'язницях є свідченням неприпустимої у ХХІ ст. жорстокості та цинізму, грубого порушення норм міжнародного права з боку Росії.

Антиукраїнська пропаганда в російських ЗМІ спотворює справжню сутність суспільно-політичних процесів в Україні, множить негативні антиукраїнські стереотипи, породжує вороже сприйняття України в Росії та працює на ескалацію напруженості й протистояння на Сході нашої держави.

Ми заявляємо, що подібні дії російської сторони виходять за рамки цивілізованої політики й моралі, і закликаємо Росію припинити постачання зброї та потік військових диверсійних груп в Україну. Закликаємо російську спільноту, зокрема науковців, виявити мудрість і добру волю, щоб зрозуміти згубність агресивної політики нинішнього керівництва Росії проти України і зупинити її. Російським очільникам слід пам'ятати, що благополуччя народів визначається не обсягами територій, а рівнем економічного розвитку, дотриманням принципів демократії і рівності громадянських прав і свобод.
Непрогнозованими й найзагрозливішими є геополітичні наслідки російського вторгнен¬ня на українську територію: Росія порушила післявоєнний світоустрій і Гельсінські принципи суверенності держав та недоторканності їхніх кордонів. «Локальна війна» Росії проти України може покласти початок глобального переділу світу та Третьої світової війни. Сьогодні є очевидним прагнення Росії перекроїти карту післявоєнної Європи. Розуміючи цю небезпеку, закликаємо європейські народи виступити солідарною силою на захист миру, суверенітету і територіальної цілісності України. Переконані, що тільки спільними зусиллями цілого світу ми зупинимо агресора, зупинимо війну, відновимо мир в Україні і покладемо край загрозам територіальних війн у Європі.

Дивіться також: Сучасна ситуація в Україні очима етнолога