Водохреща
Святом Богоявлення, відомим у народі як «Водохреща», «Ордан», «Ардан», «Йордан», «Відорощі», завершувалося різдвяно-новорічне дванадцятидення.
На Водохреща обов’язково ходили до церкви. Кульмінаційним моментом свята Богоявлення було безпосереднє освячення води, коли священик занурював хрест у воду. За давньою традицією ця церемонія проходила 19 січня просто неба, на берегах річок, струмків, озер. Напередодні свята на льоду спеціально вирубували великий хрест, потім пробивали ополонки, а з льоду й снігу робили одне або кілька скульптурних зображень хреста, які нерідко обливали буряковим квасом, від чого ті набували червоного кольору. Навколо хрестів подекуди ставили ялинки чи інші вічнозелені дерева. У багатьох населених пунктах облаштування місця «Ордані» вважалось почесним обов’язком парубочої громади.
Багатолюдні хресні ходи до річки влаштовувалися у день Водосвяття в селах і містах України. Крім церковних корогв та ікон учасники цих процесій несли з собою запалені «трійці» — три свічки, перевиті стеблами базиліку, чебрецю та інших квітів. Під час самого водосвяття в багатьох місцевостях стріляли з рушниць — «розстрілювали коляду». В народі побутувало повір’я, що ці постріли розганяють вовків, які ходили до «Водохрещ» зграями. Під час рушничної стрілянини у небо підкидали голубів, прикрашених стрічками з кольорового паперу. Поява птахів на Йордана символізувала «Духа Божого», який зійшов в образі голуба з небес на Христа під час цього хрещення.
Освячену воду люди намагалися чимшвидше набрати в посуд і рознести по домівках. Вірили, що в того, хто зробить це першим, краще буде розмножуватися худоба і розвиватися все господарство. Орданській воді приписували чудодійні лікувальні властивості, її давали тим, хто постраждав від пристріту (вроків), хворим людям і тваринам. Особливо цінувалася вона пасічниками. Лікувальними та захисними властивостями наділялася не лише сама вода, а й усі предмети, які мали стосунок до ритуалу хрещення.
У багатьох місцевостях України дівчата і жінки намагалися захопити разом з водою по кілька камінчиків. Улітку їх клали на городі, що мало збільшити врожай овочів: капусти, огірків тощо. Гуцули в момент водосвяття опускали під лід на палиці шматок сіті, промовляючи при цьому «Ловлю рибу». Це мало сприяти успіху в рибальстві. Селяни Київщини як лікувальний засіб від пропасниці використовували шматочки мітли, якою очищали лід на Ордані.
На Хрещення по всій Україні за давнім звичаєм влаштовувалися катання на святково прикрашених конях. Подекуди організовувалися і кінні змагання.
Купання
В Україні відомий також звичай хрещенських купань. До крижаної купелі в освяченій воді як до радикального засобу порятунку вдавалися хворі на різні хвороби люди. У деяких районах Правобережжя аж до XX ст. дотримувалися традиції, згідно з якою у день водосвяття обов’язково купалися ряджені колядники і щедрівники, змиваючи з себе таким чином «скверну бісівських масок».
Ворожіння
З святом Хрещення пов’язано чимало вірувань, прикмет і магічних прийомів. Українцям відомі також хрещенські ворожіння про коханого і майбутній шлюб.
Існувало уявлення, що на Хрещення буває така мить, коли вода в річках і колодязях перетворюється на вино. Цілий тиждень після Водохрещі жінкам заборонялося прати білизну в річці, адже за повір’ями, це сприяло появі у воді нечистої сили. Вважали, що чим пізніше почнуть прати білизну, тим більше чортів вимерзне під час хрещенських морозів.
Кулачні бої
Так само, як і в росіян, в українців (переважно на Лівобережжі) на Хрещення відбувалися кулачні бої. У деяких місцевостях вони починалися від Різдва і тривали з перервами аж до Масляної. Кулачні бої проходили зазвичай на льоду озер, річок, ставків, нерідко там, де відбувався сам обряд водохрещення. Стінка на стінку сходилися представники чоловічого населення двох сусідніх хуторів або сіл, а в містах та значних за розмірами селах бої відбувалися між вулицями й кутками.
Учасники боїв, як правило, були постійними. Так, жителі с.Василівка (Новомосковського району Дніпропетровської області) традиційно зустрічалися на р.Самара зі своїми сусідами із с.Кочережки, а селяни с.Вільхівка (Кобеляцький район Полтавської області) виходили помірятися силою з мешканцями с.Лучки. У містах міщани билися з купцями, ремісники з семінаристами тощо.
Учасники кулачних боїв дотримувалися чітких правил. Спочатку «чубарилися» підлітки, після них демонстрували свою спритність і відвагу парубки, і лише після цього приєднувалися до боротьби дорослі чоловіки. Неписаний закон забороняв бити з-за спини або бити лежачого, ті ж, хто виходив із гри, сідали на лід або відбігали вбік. Втім, незважаючи на ці правила, під час боїв часом траплялися випадки каліцтва і навіть убивства. Перемагала та сторона, якій вдавалося витіснити противника з поля бою або змусити суперників тікати (справою престижу було відвоювати місце орданського хреста). Іноді втікачів переслідували аж до їхнього села, де знімали з церкви дзвін, що було великою образою для всієї громади. Для того, аби повернути дзвін на місце, стороні, яка програла, доводилося сплачувати викуп. Звичайно ж хрещенські «баталії» завершувалися в шинку, де гуляли разом і переможці, і переможені.
Кулачні бої завжди викликали неспокій у церковної і світської влад. Так, у 1833 р. цар Микола І видав указ, в якому говорилося: «Кулачні бої, як забава шкідлива, цілком забороняються». Однак заборони не могли викорінити улюбленої народної забави. У багатьох селах Лівобережної України вона збереглася аж до початку XX ст. й остаточно була викорінена вже в 1920 — 1930-ті роки.
Хрещення завершувало цикл обрядовості різдвяно-новорічних святок. Після нього вже не звучали колядки і щедрівки. Натомість розпочинався новий весільний сезон, який тривав до Великого посту. Зимові М’ясниці у народно-побутовому календарі були часом дозвілля і веселощів. Молодь збиралася на досвітки і вечорниці, а одружені влаштовували складчини і ходили одне до одного в гості. З цього часу чекали весну і тому говорили, звертаючись до Морозу: «Тріщи не тріщи, а вже минули Водохрещі».