Як освідчувались у коханні наші предки? (Частина 1)
Освідчення в коханні, як вільний вияв почуттів двох людей, у європейській культурі з’явилося досить пізно, адже раніше існувала ціла система звичаїв і обмежень, котрі суворо контролювали вибір майбутньої пари. Вирішальне слово при одруженні належало батькам. Вони ж керувалися не так бажаннями дітей, як можливістю фінансової чи економічної вигоди від вдалого шлюбу. Хоча, з іншого боку, жорсткий контроль батьків зовсім не виключав вибору за взаємною симпатією.
Традиційне суспільство було передусім зацікавлене у продовженні роду, а тому надавало особливого значення одруженню і дбало, щоб ніхто не лишився самотнім. Засоби, за допомогою яких давня селянська громада сприяла укладанню шлюбів, були досить дієвими, хоча й не надто делікатними. Показовою ілюстрацією є звичай валійців та англійців – «зв’язані у вузол». Суть його полягала в тому, що хлопця і дівчину, одягнутими, зв’язували мотузкою із закріпленим вузлом і в такому вигляді укладали в постіль на ніч. Якщо вузол залишався до ранку нерозв’язаним, це давало підставу вважати учасників випробовування потенційними нареченими.
Ярмарки наречених
У багатьох європейських країнах (Іспанія, Швейцарія, Італія, Угорщина, Румунія тощо) практикувалися так звані «ярмарки наречених», де випадкові знайомства нерідко призводили до справжнього весілля. Ще на початку ХІХ ст. подібні ярмарки були добре відомі українцям Закарпаття.
Так, у с. Красний Брод неподалік від Василіанського монастиря вони відбувалися тричі на рік. «На той час, – за словами очевидця, – тисячі русняків ідуть на прощу до цього святого місця: тут збираються дівчата з розпущеним волоссям, прикрашені вінками, вдови, в одміну від молодиць, мають вінки з зеленого листя, старанно вплетеного до їхнього головного вкриття. Коли якийсь русняк запримітить дівчину, що йому до вподоби, він тягне її до монастиря, хоч би вона та її батьки й противились тому. І коли йому пощастить з дівчиною досягти порога церкви, їх зразу ж вінчають...».
У своєрідній ігровій формі ярмарки наречених ще в середині ХІХ ст. існували у багатьох селах Ямпільщини на Поділлі: «У вівторок на Масницю всі парубки та дівчата з села сходяться до корчми, і корчмар продає дівчат парубкам, додержуючи всіх способів купця. Він вихваляє свій «крам» покупцеві, який після дуже довгого торгу набуває його за ціну від одного до двох карбованців. Так продають усіх дівчат, а зібрані гроші витрачають на горілку на Масницю. Продані дівчата вважаються наче власністю своїх панів. На Великдень вони мусять дати їм певну кількість крашанок, і дуже часто пізніше вони й справді стають їх жінками».
Посередники
Тій самій меті, що і «ярмарки наречених», слугувала діяльність різноманітних посередників – сватів, свах, звідників. З поширенням грамотності у деяких європейських країнах з’явилися навіть шлюбні бюро, що почали давати оголошення в газетах про пошуки шлюбних партнерів. Існувала і особлива категорія писців, які складали любовні листи для кожного бажаючого.
Колоритна постать свахи, яка подібно до лікаря чи адвоката мала свою клієнтуру і за винагороду укладала «вигідні партії», характерна для побуту міст і містечок царської Росії ХІХ – початку ХХ ст. Найчастіше її послугами користувалися представники купецького стану, дрібного чиновництва й міщанства. Позаяк ремесло свахи було завжди пов’язане з певним ризиком, кожна з них мала в своєму арсеналі «професійні хитрощі» та спеціальні магічні прийоми, котрі мали забезпечити успіх шлюбу. Так, у Казанській губернії: «Вирушаючи до батьків нареченої, сваха одягається у бористу шубу, прикривається великою шаллю, підперезується червоним кушаком і взувається у валянки. Одягнувшись, вона кладе у пазуху рибачу сіть і мийку або мішечок. Це робиться для того, щоб наречена була впіймана, як рибка, яку ловлять сіткою і кладуть в мішечок. У сінях будинку нареченої сваха розшукує ступу, в якій дівчина товче льон, і тричі ступу обертає навколо себе. Це робиться для того, щоб і хазяйка її – наречена так само тричі була обведена навколо аналою (церковний столик, який використовується під час богослужінь – О. К.). Тобто, щоб відбулося весілля. При обертанні ступи сваха нашіптує якісь наговори...».
Подарунки
Важко уявити залицяння без подарунків, у традиційній культурі вони часто пов’язувалися з ритуальним пригощанням. Прикладом може стати один із локальних варіантів українського звичаю «колодки», записаний нами на Вінниччині. На Масляну, обравши собі пару, хлопці частували дівчат горілкою, пивом, солодощами – «купували колодку», «запивали колодку». Тоді ж хлопці наймали музик до танців. На знак подяки за це кожна дівчина вишивала хусточку, прикрашаючи її квітами та ініціалами свого обранця. Разом з 2–4 писанками вона вручала її парубку на Великдень – «повертала колодку». Такі взаємні обдаровування виявляли симпатії молодих людей й нерідко завершувалися весіллям. Ще з козацьких часів тягнеться традиція вишивати для милого кисет, що служив своєрідним талісманом кохання.
Одним з найдавніших символів кохання і шлюбу вважається обручка. Нерідко парубки намагалися зняти її з пальця дівчини, якій симпатизували. Це один з традиційних способів залицяння й прелюдія сватання: «У Волинській губернії хлопці викрадали у дівчат обручки, хустки, стрічки. Повертали ж, загорнувши у вкрадене нову обручку, сережки. Якщо дівчина приймала від хлопця подарунок, то це означало її прихильність до нього, і він міг просити її руки. У протилежному випадку подарунки повертали».
Перший крок
В українців, на відміну, скажімо, від багатьох народів Сходу, Кавказу, Південної Європи, активна роль у виявленні природних почуттів і симпатій не вважалася виключним правом осіб сильної статі. Про це переконливо свідчать, зокрема, пережитки звичаю сватання дівчини до парубка, що зустрічаються в історичних переказах і піснях з різних регіонів України. Обмежимося лише одним яскравим прикладом, а саме інформацією початку ХХ ст. із с. Студениця на Житомирському Поліссі: «Як тільки дівчина мала бажання віддатись, то на воза або на санки ставили солом’яника (солом’яний короб – О. К.).
В нього сідала дівчина, а свати самотужки везли її до хати бажаного для неї хлопця. Залишаючись на шляху, один із сватів підходив до парубкового вікна й запитував: «Подобень на долобень» (Чи до любови?). Якщо з хати відповідь була тими ж словами й наголосами, що й запитання, то це означало, що парубок пришле своїх сватів до тієї дівчини. Якщо ж із хати рішуче вигукували: «Не подобень на долобень», – то дівчина із своїми сватами мусила забиратись до іншого парубка».
Цікавий стародавній звичай фінів також засвідчує право жіноцтва на перший крок у стосунках: дівчина, яка б хотіла вийти заміж, приходила на свято до церкви з підв’язаними до пояса пустими піхвами для ножа. Хлопець, який бажав її засватати, мав вкласти свій ніж у ці піхви. В аналогічний спосіб могли заявити про свої наміри й інші претенденти. За кілька днів вони приходили до дівчини, щоб довідатись про її рішення. Якщо хлопець бачив свій ніж увіткнутим у вхідні двері, це недвозначно свідчило про відмову. Якщо ж його ніж був встромлений у задню стіну всередину будинку, можна було починати свататися.
Далі буде...
Продовження статті: Як освідчувались у коханні наші предки (частина 2)
Народний календар
Випадкове фото
