Коли в українців з’явилася спідня білизна?

Додільна сорочка. с.Борщів

Тривалий час проблеми тілесності були табуйованими та не вважалися гідними спеціальних наукових досліджень. Лише нещодавно українські вчені почали відверто говорити про «непристойні» аспекти народної культури. Однією з таких замовчуваних тем є поява спідньої білизни в побуті українських селян. 

Раніше головні гігієнічні функції у сільській місцевості виконувала лише натільна (спідня) сорочка, яка була одночасно і центральним елементом костюму, і предметом спідньої білизни:: «То раньше всігда, без рубашки то вобше не було як ходити. Зара то всі ходять без рубашок. Бо тоді це було дуже стидно ходити без рубашки. Ніхто не бачив, но ми вже самі, самі між собою так (…) Бо батьки ругалися, шо треба їменно ходити в рубашці. Тій так ми дотримувалися» [с. Западинці Летичівського р-ну Хмельницької обл.]

В українських містах спідня білизна набула масового поширення після приходу до влади більшовиків. Урбанізаційні процеси початку ХХ ст. супроводжувалися масовою міграцією сільських мешканців і підвищенням впливу міста на побутові норми у селі, що спричинило зміну звичних побутових й тілесно-гігієнічних практик. Таким чином, у І чверті ХХ ст. сільські чоловіки вже мали у своєму вжитку обов’язковий набір білизни – нижню сорочку, кальсони, онучі, жінки – натільну сорочку, онучі.

Цікаво, що у чоловічому гардеробі окремі елементи спідньої білизни з’явилися раніше, ніж у жіночому. Наприклад, у 1920–1930-х рр. чоловіки вже активно користувалися підштаниками – кальсонами. Підштаники виконували функцію сучасних трусів і шилися з домотканого полотна. Натомість жінки виявилися більш консервативними. Насамперед, це було зумовлено тим, що усталені в громаді «правила поведінки» не дозволяли жінці використовувати елементи чоловічого одягу. Вважалося, що вбираючи чоловічий стрій, жінка стає чоловіком, а, отже, порушує Божу волю. Сприймання жінками-селянками спідньої білизни ускладнювалося й тим, що новим елементам одягу не було місця в усталеному костюмі, традиційному для тієї чи іншої місцевості. 

Чоловічі кальсони. Поч. ХХ ст.

Крім того, протягом тривалого часу спідня білизна вважалася селянами предметом розкоші, який могли дозволити собі лише городянки. Втім, ще частіше білизна розглядалась як атрибут повій, а відтак була чимось сороміцьким та непристойним. Саме тому, навіть маючи можливість придбати (або виготовити) спідню білизну, селянки відмовлялися її носити через острах негативних асоціацій, пліток та пересудів односельчанок.

Між тим слід зауважити, що в жіночому гардеробі здавна існували елементи одягу, які могли слугувати прототипом сучасних бюстгальтерів. Насамперед це «станік» – шматок полотна шириною приблизно 25 см. З його допомогою жінки перев’язували груди й закріпляли ззаду «гудзом» (вузликом). Крім того, спеціальний крій спідніх сорочок, який передбачав пошиття збірних «фалбаночок», що підтримували груди, також частково компенсовував відсутність бюстгалтера.

Також селянки могли шити спідні корсети з домотканого полотна: «Корсет такий, що вдягала і притискала [груди]. Грудей ніхто не виставляв, як зара. Тако вдівали, і тако притискалося, а сзаді було на шнурочках чи на гудзічках, і так зав’язувалося. І так зшивали його, вироблювали, і там ззаді застьожка така, як в черевиках, або на шнурочках чи гудзіках. А хто мав гудзіки? То ше і гудзіків не було. Такі якісь. Я там знаю з чого вони були зроблені. Багато шо було, шо шось таке вирізали і нашивали полотно на них, з того боку, і так пришивали, бо так не було, шо дирочки, шо так як зара. А просто вирізали з якоїсь картонки і обшивали полотном якимось, і так пришивали з тим полотном разом до матеріалу» [с. Западинці Летичівського р-ну Хмельницької обл.].

У міжвоєнні роки містяни вже активно використовували нові види білизни. Проте для сільських мешканців останні залишалися переважно чужими та недосяжними. Водночас темпи сприйняття селянами нововведень у білизні значною мірою визначалися відстанню села від великих міст або транзитних шляхів.

Події Другої світової війни і наступне десятиліття важкої повоєнної відбудови дещо пригальмували зміни у народному костюмі. Поява у сільському середовищі нових видів білизни (жіночих трусів або панталонів, бюстгальтерів, комбінацій, чоловічих трусів), припала вже на період з 1945-го по 1960-й рр. ХХ ст. 

Читайте також: Який одяг шили селянам кравці та модистки?

Жіночі панталони. Середина ХХ ст.

Варто зазначити, що вся білизна повоєнного періоду була доволі практичною, проте залишалась естетично непривабливою. Так, для жінок шили об’ємні труси-панталони, а для чоловіків так звані «сімейні» труси чи кальсони: «Плавок не було тоді. Не було! Бо я вже кончила вчитися і поїхала на роботу, то ше не було, тільки були труси. А плавок, то ше такого ніхто не знав, шо ше такі плавки є, аж потім уже. То це я в п’ятдесят третьому році кончила [школу], пішла на роботу, то ше плавок ніхто навіть не знав, шо плавки є такі» [с.Западинці Летичівського р-ну Хмельницької обл.].

Поява в селі такого нового виду одягу як труси-панталони жінками старшого віку сприймалася переважно з осудом. Свідченням цього є заборона вивішувати випрану білизну для загального огляду: «Як я попала на роботу в Тернопільську область, там в одне село. Вистірати отако ліфик і труси, де хоч повішай. Пальцем [показували]: «Подиви, подиви, подиви шо вона вивісила! Подиви, шо вона вивішала!» [с.Западинці Летичівського р-ну Хмельницької обл.].

Труси-панталони стали першим предметом спідньої білизни, який почав вважатись обов’язковим елементом гардеробу – у них починали вбирати дитину, коли вона йшла до школи. Як згадують інформанти 1930-х років народження, у дитинстві вони навіть не знали як правильно одягати цей елемент гардеробу: «Бо ми не знали таке. Да, купила десь мама, пішла, принесла: «Вонзьо я вам покупила». А я взяла, тако на голову натягнула. А вони сміються з мене. А вони сміються, кажуть, що куди ж ти на голову, це на задніцу треба вдягнути, а не на голову» [с.Трудолюбівка Барського р-ну Вінницької обл.]. Діти часто відмовлялися носити труси, адже не розуміли їхнього призначення: «То тоді, йшли до школи, а сніги, а дитина була вдома, шо вже треба було йти до школи. То не вбереш її, бо кричить криком, шо я не буду вбиратися. То як же ж ти підеш? Тій такі були, шо й не було [трусів], тій такі ходили з голими литками» [с.Трудолюбівка Барського р-ну Вінницької обл.].

Коли батьки не мали змоги купити фабричні труси для дитини, шили їх самі з домотканого полотна: «Значить, наверно, було вже, бо я не помню, шоб в них по началу ходили. Їх видно і не було вначалі. Я помню, мені мама була пошила такі трусіки з полотна» [с.Дубова Жмеринського р-ну Вінницької обл.].

Комбінація. 50-ті рр. ХХ ст.

Масового поширення в повоєнні роки набули бюстгальтери. Оскільки фабричне виробництво в цей час ще не було достатньо налагодженим, простій людині дістати їх було дуже важко. Через це жінки шили бюстгальтери самостійно або зверталися до послуг сільських кравчинь. Такі вироби, за розповідями респонденток, були дуже зручними: «Викраювали такий ніби хвостик, звідси [ззаду] тоненько, а сюди [попереду] ширше, такі шість кусочків. Такі кусочки шість штук, в залежно в кого які груди, можна було тако маленькі, в кого маленькі, і такі більші. А вже тоді нашивали таке полотно до заду аж, а тут уже [з боків] клали ті шнурочки. Такі були туда до плечей так. Засціпи тоже. В більшості не було засціпок. Були такі закриті. А було, робили такі гудзічки. А тут уже дві тих петелючки. І я вже помню. Я вже купляла навіть такий. Вони дуже практичні. Дуже гарно груди стоять в ній» [с.Мошкутинці Дунаєвецького р-ну Хмельницької обл.].

У віддалених селах спідня білизна з’явилася порівняно пізніше – наприкінці 1950-х років. Там сформувалося до неї дещо інше ставлення: «З’явилися труси вже, як я була шось у третьому класі. Як я сорок восьмого, то считай. То мені купили труси, я корову пасла, то цілий день на Лисій горі догори ногами стояла, шоб побачили, шо в мене труси вже є. Шо ти думаєш, це не шутки, було тоді таке. Ні в кого не було, но в мене вже» [с.Токарівка Жмеринського р-ну Вінницької обл.]. До того ж, за свідченням однієї з інформанток, для багатьох дітей поява спідньої білизни (трусів) значно полегшувала побут: «Залізла на черешню, вже дівки, так як уже моя внучка. А там колись не давали черешень рвати, тепер воно всьо пропадає, та як вилізеш а сторож прийде, а ми ж то без трусів, та як він стане кричати на нас, то як злізти? То я так з’їхала, як злізла животом, всьой живіт подертий. Таке було життя. А тоді вже мені батько привіз такі шорти, ще тепер діти ходять, з фронту» [с.Западинці Летичівського р-ну Хмельницької обл.].

З появою трусів-панталонів якісно змінилася жіноча гігієна. Незручні саморобні конструкції-пристосування відійшли у минуле, натомість з’явилися труси зі вкладками із ситцю, які наприкінці 1950-х років широко увійшли у повсякденний вжиток селянок.

У повоєнний час (наприкінці 1950-х років) українські жінки почали також носити штани та чоловічі кальсони-підштанники. Так розпочалася руйнація традиційного уявлення про те, що жінці не можна носити чоловічий одяг: «Колись ше як була мала, то в нас штапельні шаровари були. В штапельних шароварах, то це так ми в школу ходили. Так вони наздовж такі рівненькі і туто на рєзінці, і то такі шаровари були» [с.Токарівка Жмеринського р-ну Вінницької обл.]. 

Бюстгальтер. Початок ХХ ст.

Наприкінці 50-х – на початку 60-х рр. ХХ ст. на зміну домотканим та самостійно пошитим з купованого матеріалу штанам прийшли жіночі рейтузи. Вони користувалися особливою популярністю серед молоді, оскільки виглядали естетичніше в поєднанні із сукнями та спідницями: «Ну в штанах, в рітузах то ходили. Як то вони появилися, то вже всі ходили, а такі в штанах – то нє. Натягнуло рітузи, тій плаття, тій пішло» [с.Токарівка Жмеринського р-ну Вінницької обл.].

У 1950-х роках модним стало носити спідню сорочку. Вона не обов’язково була довгою. Якщо під низ убиралася коротка сорочка, то до загального набору одягу додавався ще один елемент – нижня спідниця з перкалю: «А вже тоді старалися такі, ну мама шила мені таку сорочку перкальову, на двох брительках тоненьких, така то це під низ була. І спідничку на шнурку». [с.Польова Лисіївка Калинівського р-ну Вінницької обл.].

Поширення фабричної спідньої білизни серед сільської молоді відбувалося під впливом різних факторів. Так, мешкаючи в гуртожитку, селянки бачили на своїх однолітках кращу білизну, починали соромитися своєї  домотканої і поступово переставали її використовувати: «Біленьке полотно всьо тако на брительках. Я так тішуся, шо вона така гарна, сорочка біленька. Поїхала, попала в общежитіє, там дівчата всі в тих комбінаціях, я навіть не знала, шо таке комбінація. Боже мій! Як я стидалася роздітися. А кровать моя стояла коло вікна, коло батареї. Вночі встаю коло батареї, висушу і знов вдіваю, шоб ніхто не бачив. Получила першу стіпєндію, то тоже пішла, купила сорочку. Сорочку. Така полотняла, біле полотно, як перкальова казали. А я вже тоді не стидалась роздітися» [с.Миньківці Дунаєвецького р-ну Хмельницької обл.].

Отже, у середині ХХ ст. у повоєнні часи відбулася поява нових видів спідньої білизни в сільській місцевості. Насамперед, це були жіночі труси-панталони, бюстгальтери, комбінації, спідні сорочки та перкалеві спідниці, чоловічі «сімейні» труси, кальсони. 

аспірантка відділу "Український етнологічний центр" ІМФЕ ім.М.Т.Рильського НАН України