Мудрість запорозьких дідів
«…Та в нас не було панів.
Це козача територія,
ніяких панів не було,
кроме комуністичних…»
Коли розпочалися трагічні події на київському Майдані, а потім на Сході, у багатьох з’явилося розуміння того, що Україна не може бути в безпеці, доки стан самосвідомості її громадян не досягне рівня «воїна» — борця за свою землю, територію, державу. Саме тоді мені пригадалися численні розмови з мешканцями Дніпропетровщини, Херсонщини, Запоріжжя, які наповнили новим змістом багато таких знайомих речей: рідна природа, могили предків, історична тяглість. До мене прийшло усвідомлення, що наша земля буде Нашою, доки існуватимуть її хранителі, такі як «запорозькі діди».
«Запорозькими дідами» дослідники ХІХ — поч. ХХ ст. називали старших чоловіків, що зберігали народну пам’ять про часи козацтва. Традиція виявилась живою і досі, а риси таких дідів-мудреців можна побачити в характері моїх співрозмовників з колишніх Запорозьких Вольностей.
Одним із них був Василь Артемович Сідак (1925 р. н.), знавець історії козацтва та традицій свого рідного села. Його пам’ять зберігає і старовинні легенди, і розповіді про козацьку доблесть, і згадки про комуністичні злочини ХХ ст. Наша розмова з Василем Артемовичем відбувалась під час мандрівки до с. Дніпровокам’янки Дніпропетровської обл., у якій взяли участь також мої гарні знайомі (Сергій Злючий та Микола Кривенко), що їм я завдячую своїм перебуванням у цих місцях.
Розповідаючи про свій рід, В. Сідак особливо багато згадував свого дідуся, який передав йому у спадок любов до природи, землі, навчив господарювати. Родина Сідаків, як і інші корінні мешканці краю, пережила всі лихоліття, що випали на долю українських селян Півдня: колективізацію, голодомор, репресії, війну, втрату рідного ландшафту через спорудження штучних водосховищ. Втім, попри все, цей літній чоловік залишається стійким оптимістом та вважає, що необхідно навчитися по-справжньому зберігати історичну і культурну спадщину, адже вона стане міцним підмурівком для майбутніх поколінь. Разом з Василем Артемовичем ми відвідали декілька історичних місць у селі: старий вітряк, місцевий цвинтар тощо.
Нижче приводжу уривки розмови під час цієї прогулянки селом (без змін мовлення респондента).
[В. Сідак розповідає про історію свого села]
- Та в нас не було панів. Це козача територія, ніяких панів не було, кроме комуністичних. Оце Калужино, Кам’янка, Мишурино, Бородаївка, Лихівка — оце не той, не було. Це козачі села були споконвіку.
- Це якось відбилося на характері людей?
- Якась розкутість у людини, шо гідність якась у нього єсть, не халуй якийсь.
Читайте також: Таємниці води
[Проходимо біля млина]
- А коли було побудовано млин?
- Ну, в началє, в началє століття того… якраз перед революцією.
- Хто його будував?
- Монах такий був, Пащенко. Їх було п’ять дворів у нас — всі розкуркулені і всі засужені були. І цей дід тоже сидів, і при том так його підставили: «Набери зерно!» (він був на сівалці робив). «Набери зерна і попід посадкою по те, попідсівай, шоб не було огріхів, огріхів». Він пішов, а там той, об’їжчик: «А шо це в тебе? Ти вкрав?» І зразу три роки… Ага, спеціально. А ті одказались, шо посилали.
- В якому це році було?
- Ну це, по-моєму, зразу після війни, зразу після війни…
[Йдемо від млина до козацької могили на березі Дніпродзержинського водосховища]
- А у нас за посадкою вже й кладовище. Я казав поставити там пам’ятник, обсипать його, укріпить. І воно аж у воді, його розмива, воно напівзатоплене […]. Це Козацька могила називається.
- Що ж там написано?
- «Во имя отца и сына аминь. Стараниями внука Дмитра» — своєму дідові поставив у 1748 році. Стараниями тут тіки і осталось. Ніхто сюда не ходив. Я його й до войни знаю, стояв тут хрест, нікому не мішав […].
- [Показує на іншу могилу] Ця — ніяк не називалася у нас.
- А які були отам?
- Грекова могила називалась, Ялова могила, Тарасюкова могила. Вобщім, де чия земля була.
- То Мазепин бугор [показує вдалину Дніпродзержинського водосховища], а Переволочна [назва села] зараз на дні, у воді. Не село, а селище було. Його вирізали все ще у 1708 році. Вирізали і жінок і дітей. Одні димарі пооставалися, спалили. Вони [козаки] ж не схотіли здавати кріпості оті [росіянам]. А до Заочіпського [назва села] вода не дійшла [після спорудження Дніпродзержинської ГЕС]. Село виселили, виселили в Гречине [назва села] і в Радянське [назва села] виселили. Але туди вода не дійшла. […] На 200 років Полтавської битви поставили пам’ятник Петру Первому в Переволочній. Він як стояв, і так обвалився в кручу […].
- А це могила Тропка Свиридона. Ну, гайдамака (петлюрівець). З кадетами вони у 18 році... Кадетам сказали, щоб вони там звільнили місце, де Горний інститут у Дніпропетровському, а вони відмовились, і мій дядько був фельдшером, був у тій делегації, що тоже ходив, щоб домовиться по-доброму, тоді не получилося. Наутро вони викотили гармати, начали обстрілювати цих гайдамаків, а куля попала [...].
- Та вже воно витравилося [козацький дух] там за Совєтів… А у владі були прийшлі.
- А чому не ставили місцевих?
- Тільки перевірені люди були…
До Дніпровокам’янки їздять цілі групи охочих почути розповіді Василя Сідака про знаменитий Мазепин острів та козацькі могили, які він дбайливо доглядає й охороняє. Нині унікальними є народні знання Василя Антоновича про затоплені плавні, тонкощі господарювання в колишніх плавневих ландшафтах та в степовій зоні. То чи є кому передати ці знання? Віриться, що є. Адже це «козача територія!»
