Спогади українських остарбайтерів
Воєнне лихоліття (1939-1945 рр.) в історії України стало тим кризовим періодом, коли на перший план вийшло питання фізичного виживання нашого народу. В цей час на долю українців випало багато випробувань: бойові дії, що забрали мільйони життів, насильницька депортація людей для трудових робіт у нацистську Німеччину, важке повсякдення в умовах окупаційного режиму. Та ми вистояли, у чому заслуга не тільки воїнів, а й цивільного населення, яке показало приклад терпіння, віри у перемогу, любові до рідної землі.
У цій статті я хотів би звернути увагу на проблему остарбайтерів («східних робітників») – людей, насильно вивезених нацистами на роботи до Німеччини, які після повернення додому вважалися радянською владою зрадниками Батьківщини. Передусім остарбайтерами ставало молоде працездатне населення, юність і дорослішання якого були зламані війною, що наклала відбиток на їхнє подальше життя.
У наш час колишніх остарбайтерів залишилось небагато з огляду на їхній поважний вік. Ті ж, хто лишився, знаходяться навколо нас ‒ це наші прабабусі чи прадідусі, сусіди чи просто знайомі. Їхні життєві історії можуть дати відповіді на ті питання, що тривожать нас зараз, адже за їхніми плечима такий великий досвід.
Цікавлячись історією рідного населеного пункту (с. Джулинка Бершадського району Вінницької області), у 2006-2007 рр. я розпитував про остарбайтерство своїх односельців. Нижче хочу поділитися записами із свого польового щоденника, зробленими зі слів респондентів.
Рибак Катерина Іванівна (1922 р. н.)
«На початку грудня 1942 року прийшла повістка, щоб їхати працювати в Німеччину. Я не хотіла покидати рідний дім, та мусила. Багатьох моїх подруг та знайомих теж забрали. Нас перевозили місцевою залізницею у товарних вагонах; спали на дошках, притрушених сіном, вийти не могли, бо були ніби у «ящиках», обмотаних колючим дротом, із охороною. Так нас привезли в місто Русельсхайм. Мене відібрали у Вісбаден не воєнний завод «Опель». Міста я не бачила, адже була лише біля станка і разом із німцем заклепувала деталі, які йшли на виготовлення снарядів. Ми жили у великих бараках, чоловіки окремо від жінок, їли якусь «баланду», до якої давали тоненьку скибку хліба. На заводі працювала 12 годин. Я й досі плачу, коли згадую одного німця, який потайки давав мені шматок хліба, коли дуже хотіла їсти. Так сталося, що я захворіла, і мені зробили операцію. На заводі стала непотрібною, тому мене продали сільському господареві. Гріх нарікати, що мені жилося в його родині дуже погано. Мене любили, не нагромаджували роботою. Так і жила, аж поки американці не визволили».
Малаховецький Василь Лазарович (1926 р. н.), родом із с. Добра Маньківського району Черкаської області
«Мене забрали за доносом рано прямо з ліжка. 22 травня 1942 року із станції Поташ нас відправили товарними вагонами до Німеччини. У рейху я майже рік працював у бауера (німецького фермера. – О. Г.), а жив у таборі Альткалькар разом із 30-ма робітниками. Доводилося з ранку до ночі поратись на полі, мокнути під дощем, прокидатись о четвертій годині ранку. Дуже часто нас будили опівночі, коли йшло бомбардування. Потім мене перевели на завод у м. Гінслякен. Там випускалися військові деталі. Я два рази тікав звідси на Захід. Я потрапив знову до того самого бауера, але у нього вже був голландський робітник. Мене забрав на роботу німець-сусід. Звільнили англійські війська, а згодом – передали радянським солдатам. Вони докоряли нам тим що ми працювали на німців, тоді як війська боролися проти фашистів. Довелося близько 100 км йти додому пішки, потім нас підвезли американці. Повертався на Батьківщину залізницею через Польщу, Білорусію, опинився у Миронівці, Київська область. Ступив на поріг дому у липні 1945 року».
Білогрива (Цимбал) Валерія Микитівна (1925 р.н.)
«Мене забрали у Німеччину 18 травня 1943 року. Я змушена була працювати на ливарному заводі у м. Нойтінгем, Лотарингія. Мені та подрузі Дідур Ларисі Дмитрівні (1925 р. н.) вдалося втекти ще до реєстрації остарбайтерів. Йшли 5 днів і опинилися в Люксембурзі. У місті Трієр ми стали на біржу праці, потім працювали 8 місяців у господаря в м. Ноєгаус. Потім нас кинули копати окопи у місто Кельн. 2 травня 1945 року звільнили американці, поверталися додому 2 місяці. І досі не можу забути знайому Федоришину Ольгу (1925 р.н.), яка засумувала і померла у неволі».
Шляхтич Ольга Василівна (1925 р.н.)
«У березні 1942 року до мене прийшов староста і наказав з'явитись у клуб. Грала музика, але мені було невесело, бо знала, куди нас забирають. Нас посадили у товарний поїзд і повезли до Кубліча. Потім перевезли у Перемишль, де проходили медичну комісію. Нас добре нагодували і знову завантажили у вагони. Привезли у польське місто Шеменовіці, змусили працювати на заводі. Ми жили у бараках, загороджених колючим дротом, на роботу ходили з німецьким патрулем, робили по 12 годин. Зі мною були Борисюк Марія, Кравченко Афія, Начорна Ліда. Ми їли хліб, давали чашку кави, інколи картоплю. Якось вирішили тікати, але нас упіймали і били батогами. Потім сиділи у якомусь підземеллі, і враз знизу почала литися вода, нас затоплювало. Але німці нас врятували і примусили трусити сажу на газогенераторах. Ми носили нашивку «Ост», а в'язні сусіднього табору ходили у смугастому одязі взагалі. Одного разу зустріла солдата з Чернятки (з сусіднього села. – О. Г.), він приніс звістку, що наступає Червона Армія. Ми дуже зраділи, але нас, остарбайтерів, допитували у КДБ і звинуватили у тому, що добровільно їхали у Німеччину і зрадили Батьківщину. Додому повернулася лише у жовтні 1945 року».
Павляк Василь Григорович (1924 р. н.)
«Мене та 23 джулинських хлопців забрали 15 липня 1943 року. Привели на комісію, що була на другому поверсі школи. Пішла чутка, що одружених не беруть в Німеччину, а я саме оженився. Але мене забрали, а жінка лишилась, бо на той час була уже вагітною. Дружина наварила тютюну, і цей напій прискорював серцебиття. Так ми намагалися обдурити комісію, але та все одно поклала той страшний вирок «Годен!». У Перемишлі проходили ще одну комісію. Потім нас товарними вагонами повезли на шахти в місто Оберхаузен. Їсти давали тільки брукву і воду. Два хлопці Івасик Іван та Печений Іван захворіли, їх забрали нібито у лікарню, а насправді спалили у крематорії.
Разом із Середюком Андрієм зі Ставок (сусіднє село. – О. Г.), вирішили тікати. Нам допоміг старий німець, він дав кліщі, граблі та вила, щоб думали, що ми йдемо на сінокіс. Перерізали чотири ряди колючого дроту і втекли. Пройшли десь із 80 кілометрів і дісталися станції Гейзен-Кірхен, де формувалися потяги, що йшли на фронт. Хотіли залізти у вагон, але нас почули собаки, і ми змушені були ховатися у лісі. Помираючи з голоду, вирішили йти у місто, почали працювати у господаря. Але хтось доніс про нас, приїхала поліція. Обох засудили до 6 місяців концтабору в місті Ессен. Сюди приїздив німецький генерал й агітував, щоб в'язні вступали у фашистську армію, бо СРСР, нібито, підкорено, але хтось з нас вилаявся на німця. П'ятьох повели на розстріл, але ніхто не хотів помирати, тому виказали, хто лаявся. Одного разу нас упізнав перекладач з міста Оберхаузен і забрав назад на шахту.
Коли почався наступ союзницьких військ, то німецьке командування залишило нас у лісі і втекло. Тривала операція американських військ, і ми ховалися у бомбосховищі, стояли по пояс у воді. Повернувся додому у 1945 році, але й досі не можу забути те клеймо ‒ «Ост» №2836...».
Розказані моїми респондентами історії приголомшують тим жахом, що через нього довелося пройти молоді у роки Другої світової війни. Ще більше вражає те, як люди зуміли це пережити і вистояти, відбудували власними руками зруйновані оселі, заводи, колгоспи, дали життя поколінню наших дідусів, бабусь, батьків, бавили в дитинстві нас. Їхня стійкість в умовах страшного лихоліття варта поваги і є прикладом для сучасного покоління.
Дивіться також: "Це таке велике горе, що його розказати не можна, ані описати..."
Народний календар
Випадкове фото
Писанки М.Гоцуляк, м.Могилів-Подільський