Традиції щедрування в Україні
Щедрим або багатим називався в українців вечір напередодні Нового року (13 січня). У цей день готували багатий святковий стіл, а до кожної хати приходили щедрувальники.
На півночі України, неподалік від етнічного кордону з білорусами, готували другу кутю, а сам вечір називали «щедра кутя». До святкового меню входили пироги з сиром, м’ясом та іншою начинкою, гречані млинці, вареники зі сметаною, книші, ковбаси, смажені свинячі кишки, шлунок, смажене порося тощо. Усі ці страви були традиційними для новорічного столу українців, хоча дозволити їх собі могла далеко не кожна родина.
Ніч перед Новим роком вважалася особливою, чарівною, коли могли відбуватися різні чудеса і казкові перетворення. Люди вірили, що опівночі «відкривається небо», і тоді у самого Бога можна просити все, чого забажаєш. Вважали також, що у цей момент вода в колодязях перетворюється на вино, і що можна побачити блукаючі вогні, які вказують на місця, де заховані скарби.
На Бойківщині під Новий рік (як і напередодні Різдва) ходили до річки або колодязя обмивати обрядовий хліб — «карачун». Потім його приносили додому і котили по простеленому від порога до столу полотні, сподіваючись визначити долю усіх членів родини. Після цього «карачун» розрізали на частини. Одну із них давали худобі, другу залишали до дня оранки першої борозни, а третю з’їдали.
Під Новий рік у селянами виконувався цілий ряд магічних дій, пов’язаних із господарською діяльністю. Так, у цей день було заведено вперше запрягати молодих коней і волів та привчати їх до роботи. У деяких регіонах «на Маланки» ловили горобців і спалювали їх у вогні. Попіл, що лишався від птахів, разом із насінням навесні кидали на землю, сподіваючись таким чином захистити поля від пернатих. Треба відзначити, що подібні магічні практики вже в XIX ст. трималися не так на вірі у їх ефективність як на традиції наслідування дій дідів і прадідів.
Читайте також: Обряд "водіння кози"
Характерною ознакою новорічних святкувань в Україні було щедрування — старовинний звичай церемоніальних обходів хат з побажанням щастя членам сім’ї і процвітання господарства. Поділ на щедрівки — новорічні пісні й колядки — різдвяні пісні досить умовний.
Більшість фахівців вважають їх єдиним за своїми художніми і функціональними особливостями фольклорним жанром, що виник на базі спільної аграрної традиції. Головна відмінність новорічного щедрування полягає у тому, що цей ритуал меншою мірою зазнав впливу церковної ідеології і більш цілісно зберіг дохристиянські риси. Дуже показові в цьому плані календарні обходи за участю масок — «Коза», «Маланка», що мали певну територію побутування, свій характерний обрядовий сценарій, музичний і пісенний репертуар. Гурти молоді ходили з обрядовим дійством по всьому селу, не оминаючи жодної хати, адже люди вірили, що без спеціальних побажань наступний рік не зможе бути вдалим.
Обряди «Кози» і «Маланки» — головні, але далеко не єдині форми поздоровчих новорічних обходів в Україні. Так, на Чернігівщині і північній Київщині до початку XX ст. мав місце своєрідний театралізований звичай проводів старого і зустрічі Нового року. Увечері 13 січня з парубками-щедрівниками ходили «Старий рік» і «Новий рік». Перший був одягнений як дід-жебрак у дірявий вивернутий кожух з підмощеним горбом, він був обвішаний в’язанками цибулі й бляшанками. Волосся і бороду в «Діда» робили з коноплі. Роль Нового року виконував гарний парубок у святковому народному вбранні, прикрашений квітами і різнокольоровими стрічками. У кожній хаті, куди заходили ряджені, відбувалася характерна сценка. Спочатку за стіл садовили «діда» і з ним проводжали старий рік. Потім з жартами і штурханнями «діда» виганяли з-за столу і на його місце з великими почестями садовили за стіл «Новий рік». Гомінкі щедрування й рядження створювали неповторну життєрадісну атмосферу свята. Люди намагалися зустріти Новий рік якомога веселіше, уникати сварок і всього неприємного, вірили, що це захистить від нещасть протягом усього року.
Закінчивши ритуальний обхід села, ряджені вже на ранок збиралися на перехресті доріг палити «діда», або «дідуха». Так називали солому, якою на святки встеляли підлогу в хаті, а також обрядові снопи, що стояли на покуті від Святвечора до Нового року. Поки дідух горів спочатку «Маланка», а потім й інші ряджені перестрибували через багаття, що, за повір’ям мало захистити їх від спілкування з «нечистою силою». В окремих селах Буковини ще зовсім нещодавно було прийнято кидати у новорічний вогонь солом’яні горби ряджених «дідів» і їхні личини-маски. Цей звичай наводить на думку, що язичницькі атрибути, пов’язані з «потойбічним» світом, у минулому спеціально виготовлялись до свят і нищилися після їх завершення. Зберігати такі речі протягом усього року, як це часто тепер зустрічається, вважалося дуже небезпечним.
